Читать онлайн книгу "Добрий ангел смерті"

Добрий ангел смертi
Андрей Юрьевич Курков


Зiбрання творiв Андрiя Куркова
До рук головного героя гостросюжетного роману Андрiя Куркова «Добрий ангел смертi» Миколи Сотникова потрапляють якiсь таемничi документи. Ховаючись вiд людей, якi будь-що хочуть iми заволодiти, вiн вирушае в подорож до Каспiйського моря. Поiздка виявляеться дуже ризикованою i кардинально змiнюе життя героя.





Андрiй Курков

Добрий ангел смертi





1


Ранньоi весни тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року, продавши двокiмнатну квартиру на околицi, я купував собi однокiмнатну в самому центрi Киева бiля Софiйського собору. Старички, якi продавали ii, вiд’iжджали до Ізраiлю й намагалися разом iз квартирою продати менi десятки непотрiбних дрiбниць, на зразок саморобноi дротяноi вiшалки в коридорi. Григорiй Маркович, глава сiм’i, ретельно примовляв: «Я знаю всьому цiну! Я зайвого не вiзьму». Дещо я купив, але вiд бiльшостi речей i дрiбничок вiдмовився. Купив я i поличку з книжками – вона саме так i продавалася, щоб не знiмати ii зi стiни i не нести книги в «Букiнiст» – навiщо така морока. Не знаю, яка частина сплачених п’яти доларiв припала на книжки, а яка на поличку, але у всякому разi книжки я особливо не розглядав, вiдзначивши поглядом лише академiчне видання Льва Толстого «Вiйна i мир». Ця книжка була великого формату i, мабуть, п’ятдесятих рокiв видання. Такi книжки я любив якщо не за змiст, то за добротний солiдний вигляд.

Дванадцятого березня настав момент передачi ключiв. Я приiхав пiд вечiр. Бiля парадного стояв мiкроавтобус, присланий агентством «Сохнут». Старички вантажились. Їм чемно допомагали два представники агентства.

– Ну, Колю Сотников, – сказав я собi, залишившись сам у придбанiй квартирi, – тепер ти господар цiеi руiни!

Я ще раз обвiв поглядом трiщини, думаючи про необхiдний ремонт. Потiм пiдiйшов до книжковоi полички, дiстав книжку, що запам’яталася великим форматом, i розкрив ii. Пiд палiтуркою мене чекав сюрприз. Способом, вiдомим менi зi шпигунських фiльмiв, у книзi був вирiзаний тайник, в якому, однак, не було нi золота, нi зброi. Всерединi, в акуратно вирiзанiй нiшi, лежала iнша книжка, бiльш пiзнього року видання – «Кобзар».

Здивований, я витягнув ii i, думаючи, що i тут пiд палiтуркою ховаеться щось несподiване, розкрив. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на шкатулку. Обстеживши кiлька сторiнок, я збирався вже було скласти цю книжкову матрьошку i поставити ii на мiсце, з тим, щоб коли-небудь здивувати своiх майбутнiх гостей, але тут погляд мiй упав на написанi гострим олiвцем по краях книжки коментарi. Тримаючи розкритий «Кобзар» у руках, я пiдiйшов поближче до лампи i прочитав кiлька акуратних рядкiв: «Патрiотизм Т. Г. сприймав як любов до жiнки i ненависть до армiйськоi служби й особливо до бездумноi муштри».

«Вже чи не який-небудь дисиденствуючий учитель лiтератури робив цi замiтки?» – подумав я, згадавши про свiй власний учительський досвiд.

Пiсля педiнституту я сам вiдпрацював призначенi три роки «iсториком» у сiльськiй школi, але за весь цей час менi так i не вдалося прищепити здоровим, червонощоким дiтям доярок i трактористiв нi iнтересу до iсторii, нi бажання розгадати численнi iсторичнi загадки й таемницi, вивудженi мною з маси опрацьованих iз олiвцем у руцi книжок.

На Григорiя Марковича як на автора цих коментарiв було грiшно подумати. Вiн сам був вiдставним вiйськовим i вельми цим пишався. Я якось застав його за упаковкою своiх медалей – вiн розклав iх на столi й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було безлiч, куди бiльше, нiж медалей.

Показуючи менi одну з медалей, вiн сказав:

– Я брав Прагу!

«Помiтила це Прага?» – подумав я в той момент, ледь стримавши посмiшку, дивлячись на цього сухого, маленького i досi верткого дев’яностолiтнього дiдка.

Брудна кухня теж потребувала ремонту. Їi треба було вiдмити вiд старих господарiв – речам, та й самим стiнам чомусь передаеться вiк iх власникiв, i тому, щоб не вiдчути себе раптом постарiлим, треба мiняти поверхнi та кольори, додавати свiжостi. Можливо, вчасно зроблений ремонт подовжуе життя не тiльки квартирi, але й ii мешканцям?

Я поставив чайник на закопчену газову плиту i знову почав гортати книжку, думаючи про цi дивнi записи. На однiй зi сторiнок натрапив я на чудову i спiвзвучну моiм роздумам думку: «Патрiотизм голодного – це спроба забрати шмат хлiба у iнородця, патрiотизм ситого – великодушнiсть, що викликае повагу».

Менi дуже хотiлося зрозумiти – що за людина писала цi коментарi до «Кобзаря», хотiлося знайти свiдчення часу, коли все це було написано. Моя нинiшня робота – нiчним сторожем за гуманним принципом «нiч-через-двi» – не вимагала використання мiзкiв. І мiзки нудьгували. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку або кросворд!

Я гортав i гортав, як гортають книжку перед тим, як зважитися ii не просто прочитати, а простудiювати з зошитом i ручкою. Промайнула ще одна думка: «Абсолютний патрiот не визнае нi нацiональноi бiльшостi, нi нацiональноi меншини. Його любов до жiнки сильнiша любовi до батькiвщини, тому що жiнка, яка вiдповiдае взаемнiстю, i е символ батькiвщини, iдеал абсолютного патрiота. Захист жiнки, яка вiдповiдае взаемнiстю на любов, i е вищий вияв патрiотизму».

В iншому мiсцi, пiд одним iз вiршiв, був чисто щоденниковий запис: «16 квiтня 1964 року. Зустрiв Львовича в пивнiй навпроти ломбарду. Розповiв йому про пiдготовлений рукопис. Вiн захотiв прочитати – але обiйдеться. Пiсля провокацii в кiнотеатрi навiть його рука здаеться занадто вологою для рукостискання. І потiм ця звичка весь час оглядатися на всi боки».

Я сидiв до пiвночi, потiм склав «книжкову матрьошку» i поставив назад на полицю.

Наступного дня я заiхав до знайомого скульптора, чоловiка, що знав Киiв останнiх тридцяти рокiв майже поiменно.

– Пивна навпроти ломбарду? – перепитав вiн. – Звичайно, там тепер кафе «Русский чай». Нi, вибач, вже не «Русский». Або просто «Чай», або… Там вже все не те, i кругом не тi…

– А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича».

Скульптор замислився.

Його двоповерхову майстерню було заповнено громаддям iще необроблених каменiв, макетами, невеликими скульптурами та безлiччю фотографiй, приклеених до стiн, нiби замiсть шпалер. До цих фотографiй вiн i пiдiйшов, вставши з-за низького обiдньо-журнального столу.

– Тут е багато хто з тiеi пивницi, але я не пам’ятаю… Львович… Львович… Не думаю, що це хтось iз завсiдникiв компанii. Туди приходило багато «разових», i хоч вони з’являлися досить часто, але «своiми» не стали. Може, це один iз них? Я ще спробую згадати, але не сьогоднi. Потрiбна дуже дощова погода або гроза – тодi вiдмiнно згадуеться…

– Я подзвоню i нагадаю при першiй же грозi, – пообiцяв я на прощання.

Ремонт новоi квартири рухався повiльно i, можна сказати, безглуздо. Знайомi, якi обiцяли допомогти менi пофарбувати стiни, несподiвано пропали, i залишився я один на один зi стiнами i з безлiччю бляшанок матовоi бiлоi фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому i займався рiзним дрiб’язком, вiддиранням клаптiв староi фарби iз труб у ваннiй та iншими дурницями.

Несподiвано зателефонував скульптор.

– Ти знаеш, вiн помер учора, цей Львович, якщо це, звичайно, вiн. Менi подзвонив якийсь давнiй знайомий, просив допомогти на похоронi – нiкому труну нести. Якщо хочеш, iдьмо разом!

Пропозицiя була i несподiваною, i дивною.

– Але ж я його не знав… – вирвалось у мене.

– Але ж ти його розшукував! Я теж, здаеться, його не знав, – сказав скульптор. – Бiльше того, я не мiг згадати цього Алiка, який менi подзвонив. Вiн запевняе, що ми знайомi з тiеi пивницi…

Їхати на побачення з небiжчиком, до якого у мене залишалися непоставленi питання, здавалося справою щонайменше дурною. Але я погодився.

Ховали його на Берковцях. Точнiше не ховали, а «пiдховували» до родичiв, якi вже влаштувалися там навiчно. Жовте висохле обличчя нi про що не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха бiля могили, прошепотiв:

– Щось я його не впiзнаю.

Однак Алiк, який органiзував цей похорон, нагадав скульптору кiлька епiзодiв iз далекого минулого. І скульптор кивнув. Потiм вони в моiй присутностi згадали кiлька iмен.

Я набрався смiливостi й запитав у лiтнього Алiка про людину, що цiкавився творчiстю Тараса Шевченка i питаннями патрiотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покiйного Львовича.

Алiк почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.

– Потiм, – нарештi мовив вiн. – Ти ж на помини йдеш? Я кивнув.

Помини, як з’ясувалося дуже скоро, органiзовував скульптор у себе в майстернi. Семеро людей сидiли навколо обiдньо-журнального столу. Скульптор на електроплитцi, що стояла в кутку, смачно смажив яловичу печiнку. Решта, не чекаючи закуски, пили горiлку. Мовчки пили, без тостiв, навiть без зiтхань.

Ожили трохи, коли перша порцiя смаженоi печiнки з’явилася на столi. Скульптор висипав на стiл виделки. Поклав хлiб. Трапеза набула бiльш жвавого характеру, i хтось першим заговорив про покiйного, тут же перейшовши на живих i закiнчивши просторiкування думкою про те, що ранiше було краще.

– Так, – погодився хтось iнший.

Помини пройшли як належить. Всi розiйшлися п’янi. Про покiйного поганого слова сказано не було. Про нього взагалi, один раз згадавши, бiльше не говорили. Коли встали з-за столу розiм’ятись, один iз гостей упiзнав себе молодого на однiй iз старих фотографiй.

– О! – вигукнув вiн i з подивом випнув губи, наче був у образi на себе тридцятирiчноi давностi.

Я пiдiйшов i поставив йому те саме запитання – про чоловiка, що захоплювався Шевченком i питаннями патрiотизму.

– Еге ж, – сказав вiн, – тодi багато людей захоплювалися такими питаннями.

– А рукописи про це хтось писав?

– Писали, звичайно писали, аякже. Самвидав! А що з того? Ось хто не боровся, той i не програв.

Вiн щось iще верз i верз, поки раптом не сказав:

– А були й мiстифiкатори, одного такого пам’ятаю – Клим, удавав, нiби щось фiлософське пише. Всi у нього просили почитати, а вiн рукописа дiстане, перед носом перегорне i знову в портфель сховае. А сам сидiв удома на кухнi i вiршi Пушкiна вiд руки прозою переписував, ну так, щоб не стовпчиками, а суцiльним рядком…

– А де вiн зараз? – запитав я, подумавши, що це цiлком мiг бути автор коментарiв до «Кобзаря».

– Клим? Чорт його знае. Бачив я його якось у скверику бiля унiверситету. Там, знаеш, збираються i в шахи на грошi грають. Рокiв зо два тому. А бiльше не зустрiчав.

Кожне товариство закрите по-своему. Бджолярi збираються i говорять про тiльки iм самим зрозумiлi речi. І напевно, ще довго вирiшуватимуть – прийняти когось у члени свого товариства чи нi. Шахiсти – теж не виняток. Тi, що грають бiля унiверситету, один одного знають, а з рештою на акуратному «ви» розмовляють. І грають iз чужаками тiльки на грошi.

Я кiлька разiв обiйшов гуртки шахiстiв i шашкiстiв, якi облiпили лавки скверика. На мене нiхто не звернув уваги. Кожен гурток нерухомо стежив за дошкою, яка перебувала в центрi. На гравцiв не дивились, iх присутнiсть була немов якоюсь прикрою необхiднiстю. Не було зрозумiло – хто за кого вболiвае i чи вболiвае взагалi. Вивчалася в таемничому мовчаннi сама ситуацiя на дошцi, i саме вона була головною дiйовою особою.

Климу зараз мало б бути шiстдесят з гаком, i бiльшiсть членiв неформального шахово-шашкового клубу вiдповiдали цiй характеристицi. Гра проходила мовчки, i тому навiть випадково почути, як кого звуть, не було можливим. І я просто припав до одного кола i почав терпляче очiкувати розвитку подiй, намагаючись «втертися» всiм тiлом у довiру до цих фанатикiв дошки.

Дивний стан нез’ясовного трансу раптом опанував мною, i я, мабуть, дiйсно став на час частиною цього шахово-шашкового живого органiзму.

Проiснувавши в такому станi близько години, поки гра не закiнчилася, разом iз iншими охопленими шаховим трансом фiгурами, я раптом видихнув свое зацiпенiння i, розправивши хребет, зрозумiв, що годинне колективне стояння зрiднило мене з цими людьми. Я погано грав у шахи i навряд чи змiг би навiть елементарно прокоментувати завершену партiю, але зате iншi могли, i я виявився вдячним слухачем. Щоправда, спочатку два дiдки мало не побилися мiж собою, сперечаючись про нiбито помилковий хiд офiцера. Моя неучасть в iх суперечцi вiдiграла позитивну роль, i вони грунтовно взялися за мене, повторивши на пам’ять основнi ходи партii.

– А хто грав хоч? – запитав я пiд кiнець, вiдчуваючи, що вже маю право на запитання.

– Пилим iз Мишком… – вiдповiв один iз них, вищий i сутулiший. – Вони з нових, недавно тут.

Я запитав, а чи грае ще Клим.

– Ну, Клим! – Другий дiдок зробив одеський жест, пiднявши руками величезний невидимий кавун. – Клим грае, але коли вiн грае – такi дурницi, – i вiн кивнув у бiк спорожнiлоi лавки, – не вiдбуваються.

Через п’ять хвилин я вже знав, що Клим живе в комуналцi на Шота Руставелi, у скверик приходить iнодi по п’ятницях, бiльше не п’е через хвору печiнку i перестав розводити акварiумних рибок, а тому невiдомо, на що вiн тепер живе.

Ішов я, вiдчуваючи, що вже став членом цього клубу. Залишалося тiльки навчитися нормально грати в шахи або в шашки. Але менi це не загрожувало. І часу було шкода, та й взагалi не полюбляв я повiльнi iгри.




2


У п’ятницю зранку я знову перегортав «Кобзаря», тiшачись олiвцевими коментарями.

«М’якiсть рiдноi землi не вiдрiзняеться вiд м’якостi чужоi землi, тому що будь-яка земля була передосновою людства i не могла розподiлятися мiж нацiями вiдповiдно якостi цих нацiй».

Дивувала мене навiть не сама яснiсть формулювання, а саме предмет думки, немов чоловiк, який це писав, тiльки вiдштовхувався вiд почуттiв i рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболiле. Хоча чому його це так хвилювало в тi благополучнi шiстдесятi роки? Нацiоналiстом вiн не був, iнакше i записи були б украiнською. Росiйський шовiнiзм тут теж був вiдсутнiй, оскiльки крiм власних думок були присутнi тут i повага, спiвчуття, а можливо, навiть i любов до Шевченка. У якийсь момент я подумав, що його думки могли бути близькi думкам Ленiна – особливо про цiлковиту вiдсутнiсть нацiй i нацiональностей у майбутньому. Але тут же уявив собi, що сказав би Ленiн iз приводу того, що кохана жiнка i е Батькiвщина? Нi, не думаю я, що погодився б Великий Гаркавий iз цим твердженням, хоч якою б гарною в юностi була Крупська.

Але час минав, i я, вiдклавши книжку, але пам’ятаючи про неi, почав збиратися в унiверситетський скверик на подальшi пошуки автора цих коментарiв. Інтуiцiя пiдказувала менi, що Клим сьогоднi там буде. І не тiльки iнтуiцiя – за вiкном свiтило сонце, спiвали птахи. Було б нерозумно сидiти в таку погоду вдома, особливо якщо будинок – це кiмната в комунальнiй квартирi на галасливiй вiд трамваiв вулицi Шота Руставелi.

У скверику я його i знайшов. Спочатку розшукав двох дiдкiв, якi мене вже знали. Вони менi й показали пальцем на одну з лавок, де йшов безстроковий шаховий чемпiонат унiверситетського скверика. Визначити, хто з гравцiв був Клим, було неважко, оскiльки другому було не бiльше сорока.

Почекавши закiнчення партii, за якою стежили не менш двадцяти членiв «клубу», я пiдiйшов до Клима. Нелегка перемога, очевидно, принесла йому вiдчуття ситостi, i хоча всi вболiвальники вiдразу пiсля закiнчення партii розсмокталися до iнших iгрових лавок, навiть не привiтавши його, сам переможець трiумфував – його запалi очi на худому вилицюватому обличчi горiли молодiстю та завзяттям.

– Добре ви його! – сказав я Климу замiсть привiтання.

– Так, непогано, – погодився вiн. – Але Вiтько теж здiбний!.. А я його довгою облогою!..

Вдаватися глибше в шаховi розмови я побоявся, аби не бути осоромленим, i вiдразу ж перейшов до справи.

– Ви Львовича пам’ятаете? – запитав я у все ще щасливо усмiхненого Клима.

Усмiшка на його обличчi завмерла.

– Звичайно, пам’ятаю… – сказав вiн, примружено дивлячись на мене. – А ви що, його родич?

– Нi.

– А трохи схожi…

Розмова покотилася пiд укiс, i треба було ii або закiнчувати, або ж узяти пiд контроль.

– Менi здаеться, до мене випадково потрапив один ваш рукопис… – сказав я.

– Та невже? – здивувався старий Клим. – Це ж який?

– Ну не зовсiм рукопис, а коментарi до «Кобзаря» Шевченка… до речi, дуже цiкавi.

Старий доторкнувся до свого погано виголеного пiдборiддя i знову пильно глянув на мене.

– Коментарi?.. – повторив вiн уголос. – Це не мое… Я писав iншi коментарi… А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

– Так, коментарi адже на його полях…

– А що за книжка? Звичайна? Яке видання? – обережно запитав старий.

– Не зовсiм звичайна… На зразок матрьошки. Вкладена в том Толстого.

Старий кивнув i знову всмiхнувся, дивлячись на асфальт пiд ногами.

– Ти ба, виплила! – тихенько мовив вiн.

Потiм знову пiдвiв голову, подивився на мене вже не пильно, а якось спокiйно i розслаблено.

– Якщо у вас е грошi на пляшку сухого, запрошую вас у гостi!

Грошi у мене були, так що пiсля недовгого проходження по маршруту: скверик – гастроном – вул. Шота Руставелi, ми опинились у просторiй кiмнатi з високою стелею, обважненою лiпниною i зигзагами трiщин. У кiмнатi стояли двi шафи – книжкова й одежна, обидвi старi, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, скорiше придатний для кухоньки якоi-небудь мiкрометражноi квартири, мав вигляд у цiй кiмнатi карлика-виродка.

Старий вручив менi ножик.

– Вiдкрийте «сухарик»! – сказав вiн i вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

– А ви, як порядна людина, мене в гостi покличете? – запитав вiн раптом iз усмiшкою.

– Звичайно, – пообiцяв я.

– Тодi я вам дещо покажу! – Старий пiдiйшов до книжковоi шафи, вiдчинив дверцята.

– Ось. – Вiн витягнув iз нижньоi полицi грубезний том.

Я взяв книжку в руки – це було академiчне видання «Кобзаря». Приемна шорсткiсть перкалю порадувала руки – е речi i речовини, дотик до яких дае мало не фiзичну втiху.

– Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.

Я розкрив. Передi мною знову була книжка-матрьошка. У вирiзаному нутрi «Кобзаря» лежала iнша книжка, скромнiша, хоча тих же рокiв видання: Достоевський, «Ідiот».

Я пiдвiв запитальний погляд на Клима.

Вiн усмiхався, але не менi, а скорiше своему минулому, раптово потривоженому моею появою.

Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоевського з ii зручного таемного лежбища i перегорнути. І – здогадка виявилася правильною – на полях «Ідiота» замиготiли олiвцевi коментарi, тiльки почерк тут був крупнiший.

– Це ви писали? – запитав я Клима.

– Ну я, – сказав вiн, сiдаючи за маленький прямокутний столик.

– А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки i почав розливати рислiнг по склянках, одночасно вибудовуючи своi думки в якийсь геологiчний порядок.

– «Кобзар»? Нi, по «Кобзаревi» писав iнший… – поволi мовив старий, беручи в руку склянку.

– Львович? – запитав я, провокуючи його на бiльш активнi спогади.

– Чому Львович? Львович вибрав «Мертвi душi».

– Послухайте, – заговорив я, вiдчуваючи, як голова моя тоне в соковитому туманi нерозумiння того, що вiдбуваеться, i того, що вiдбувалось. – У вас що, лiтературний гурток був?

– Не лiтературний, а фiлософський, – виправив мене старий. – І не був, а е… Принаймнi, поки я живий. Я – сам собi гурток!

– Ну а все-таки, хто писав коментарi до «Кобзаря»? – запитав я.

– Слава Гершович… Царство йому небесне…

– Вiн що, помер?

– Убили… Струмом убили. – Старий скорботно схилив голову. – Хороший був хлопець! Свiтла голова. Ще до цих Кашпiровських i екстрасенсiв вiн усе про цi штуки знав… Тому його й убили…

Туман знову закружляв навколо моеi голови.

– До чого тут «Кобзар» до екстрасенсiв? – запитав я, перебуваючи вже в цiлковитому невiданнi.

– Ну привiт! – Старий подивився на мене, як на iдiота. – А що таке, по-вашому, висока лiтература? Просто лiтери та метафори? Це ж i е засiб передачi духовного струму, як би провiдник! Захотiли зарядитися похмурою глибокою енергiею – розкрили книжку Достоевського. Захотiли очиститись i побути в проясненому станi – берете в руки прозу Тургенева… Це iдiоти типу Кашпiровського перетворили все на лiкування геморою по телевiзору! Але, повiрте, свято Святого Йоргена вже закiнчуеться, i знову залишиться лiтература як единий провiдник будь-якого виду бiоенергii.

– Ну а яку енергiю передае «Кобзар»? – запитав я.

– Про це краще запитати Гершовича… Але там, я вам скажу, справа серйознiша, з цим «Кобзарем» i з самим Шевченком… Там така справа… Ну, через це його i вбили…

– Через що?

Старий допив вино. Знову погладив себе по колючому i в’ялому пiдборiддi.

– Через те, що Гершович обчислив, де сховано щось дуже цiнне для украiнського народу… Ви це так не зрозумiете! І не думайте, що я з розуму вижив! Був би зараз живий Гершович – вiн би вам за п’ять хвилин усе пояснив!

– Ну а рукописи якiсь цього Гершовича залишилися? – з надiею запитав я.

– Рукописи? Був один рукопис i лист у нiм… – Старий закивав у такт власним словам. – Ми iз Львовичем рукопис йому в труну пiд голову поклали…

– І не читали?

– Нi. Вiн так попросив. Вiн нам багато розповiдав, все, про що думав, розповiдав. І лист цей ми бачили. У листi й говорилося про це, про заритий… Самого Шевченка лист, iз Мангишлаку… Може, через листи його вбили?! Адже тiеi ночi, а це був шiстдесят сьомий рiк, коли його вбили, хтось i в квартиру його залазив. Кришталеву вазу вкрали, перевернули все догори дном… А теку не знайшли! Вiн ii у Грицька, чоловiка своеi сестри, ховав. Це вже потiм ми ii у Грицька взяли i йому в труну пiд голову поклали.

– У Григорiя Марковича?

– Ну так! – Очi у старого Клима раптом загорiлись. – Так ви Григорiя Марковича родич?

– Так нiчий я не родич! Менi просто цiкаво.

– Ну, за «просто цiкаво», юначе, можна дорого заплатити! Останню фразу старого я пропустив повз вуха.

Туман навколо моiх думок трохи розсiявся. Перший виявлений зв’язок мiж покiйним Гершовичем i Григорiем Марковичем, який вiдбув до Ізраiлю, пiдбила мою цiкавiсть.

– Я б продав вам цю книжку? – з якоюсь дивною iнтонацiею мовив раптом старий. – Акварiуми я вже продав, залишилося зовсiм небагато тут… – i вiн озирнувся на всi боки.

– Книжку? – перепитав я. – Ви що, iдете?

– Нi, йду… Не зараз, звичайно… Трохи пiзнiше. Пам’ятаете, як Толстой помер?

Я кивнув.

– Я його люблю… – сказав старий. – Читав його багато разiв, хотiв навчитись у нього життя, але не вийшло… Так хоч смертi у нього навчуся. Чудова у нього була смерть… Хiба не так? Я пiду звiдси до Конотопа. Так, щоб не дiйти… Ви мене розумiете?

Я випив другу склянку вина, але «сухар» був слабенький, щоб допомогти менi розставити цi фрагменти минулого по своiх мiсцях i склеiти iх, як античну амфору. Нi, звичайно, я розумiв, що всi цi люди, яких представляв зараз як своерiдний депутат старий Клим, були звихнутими шiстдесятниками, шукачами сенсу в лiтературi та фiлософii в життi. Менi, представнику iншого поколiння, було важкувато говорити з ним. Ми вживали однi й тi ж слова, але вiн надавав цим словам явно бiльше сенсу, нiж я. Думаю, що тiльки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однiеi пляшки не могло бути рiзним у двох склянках.

Старий дiстав iз книжковоi шафи карту Украiни й показав масну лiнiю, яка бiгла вздовж позначеноi залiзницi. «Ось тут я пiду», – говорив вiн, ведучи пальцем по своiй лiнii й зупиняючи палець щоразу, коли доходив до черговоi залiзничноi станцii.

У якусь мить я вiдчув, що старий мене перевантажив. Я записав його телефон i пообiцяв у найближчi днi пригостити вином у себе в новiй квартирi.

– Ну а книжку хочете купити? – запитав вiн iще раз наостанок, коли я вже пiдiйшов до дверей.

– А скiльки ви хочете? – запитав я.

– Сто гривень! – гордо заявив вiн iз таким виглядом, нiби навмисно назвав неприйнятну цiну, до того ж не для того, щоб продати задорого, а щоб показати безцiннiсть предмета.

– У мене стiльки з собою немае, – сказав я i тут же у вiдповiдь почув щось на зразок зiтхання полегшення.




3


Через день старий Клим побував у мене в гостях. Ми випили двi пляшки сухого вина, i, поки пили, розмова не замовкала. Те, що я почув од старого, розбурхало мою злегка п’яну уяву. Покiйний Слава Гершович, схоже, вiдкрив якусь таемницю – чи то фiлософську, чи то бiльш матерiальну, через що i був убитий саморобним електророзрядним пристроем. Судячи з усього, ця таемниця, яка привела його до такоi незвичайноi смертi, повнiстю або частково заявила про себе в тому самому листi Шевченка з Мангишлаку, що невiдомо як потрапив йому в руки i потiм разом iз його ж рукописом i тiлом похований на кладовищi в Пущi-Водицi.

Перша ж думка моя не могла не виявитися в деякому сенсi богопротивною – захотiлося вилучити з труни i рукопис, i лист, щоб пересвiдчитися в наявностi таемницi, в яку так свято вiрив старий Клим. У кримiналiстицi досить часто зустрiчаеться слово «ексгумацiя». Але стосуеться воно завжди вилучення з могили похованого тiла. Моя думка про ексгумацiю рукопису i листа була чимось менш неприемним i брудним, хоча, знаючи, що рукопис iз листом лежать пiд головою Гершовича, важко було уявити себе, як пiдняти цю голову, не торкаючись при цьому до самоi сутi смертi, самоi речовини, яку iнакше, нiж мертвою, i не назвеш.

У понедiлок – день всiма нелюбий – я вирушив на трамваi в Пущу-Водицю.

На кладовищi, як я i припускав, було безлюдно. Легкий вiтерець розгойдував довгi щогловi сосни, що росли мiж могилами. Поскрипування цього лiсу створювало дивне враження – нiби бродив я по давно покинутому, зарослому природою мiсту, серед невидимих, укритих землею руiн.

Спочатку я просто прогулювався, придивляючись до акуратного шрифту пам’ятникiв. Потiм менi довелося заглибитись у вузькi стежки мiж огорожами. Кладовище це розташовувалося на пагорбi, а його природною межею з одного боку був рiзкий спуск до лiсового озера. Я методично прочiсував прiзвища пам’ятникiв i надгробкiв, поки майже на самому краю кладовища перед схилом не виявив знайомого прiзвища, недбало написаного на залiзнiй табличцi, одягненiй на зварений залiзний хрест, пофарбований срiблянкою. Бiднiсть могили мене спершу здивувала, проте, присiвши на лавочку бiля сусiдньоi огорожки, слухаючи зозулю, що вiдраховувала невiдомо кому залишок життя, я природно прийшов до думки, що чоловiковi, який захоплювався все життя фiлософiею, мармур пам’ятникiв мав бути чужий. Вiн, можливо, i хреста не хотiв би. Але хрест, скорiше за все, поставили друзi. Родичi зазвичай бiльше пiклуються про своiх небiжчикiв – за небiжчика не мусить бути соромно, – а то що ж це: у якогось Босоноженка цiлий монумент iз бронзовими лiтерами, а чим наш гiрший…

Ось iз такими мiркуваннями посидiвши там хвилин п’ятнадцять, я вже iншими очима подивився на могилу – подивився на неi, як на сейф, який треба якось вiдкрити. І зрозумiв, що для кожноi роботи е своi фахiвцi. Якi менi потрiбнi спецiалiсти, я теж зрозумiв – звичайно, не гробокопи – тi й коштують дуже дорого, та й закласти можуть, адже справа, яку я задумав, навряд чи була законною. А тому треба було шукати бомжiв, якi ще не повнiстю спились, i двi лопати. І копати доведеться вночi, в чому теж е свiй мiстичний шарм. Але на майбутню справу я дивився без всякого страху i сумнiву – мною рухала пристрасть до розкриття таемницi. Я був готовий ризикувати й одночасно вiдчував, що взагалi-то нiякого ризику в цiй справi немае. Якщо зараз усiм наплювати на живих, то чому хтось турбуватиметься про якогось мертвого, якого дiстануть на кiлька хвилин лише для того, щоб поправити його голову, пiдкласти пiд неi що-небудь м’якше, нiж рукопис.




4


У нiч iз середи на четвер я знову був на кладовищi, тiльки цього разу в теплiй компанii, яка одначе вселяла деякi побоювання. Двох бомжiв я знайшов на вокзалi й пообiцяв кожному в кiнцi роботи на двi пляшки горiлки. І ось тепер вони з лопатами ходили навколо могилки, пристосовуючись або шукаючи особливого натхнення.

– Так шо ти там знайти хочеш? – все допитувався один iз них, кремезний iз синюватим обличчям. Звали його Жора, i будь-який його погляд супроводжувала напружена неприемна посмiшка.

– Я ж сказав, папери там у нього пiд головою…

Жора хмикнув i зробив перший копок. Тут же з iншого боку взявся за держак лопати його колега по вокзалу Сеня – теж невисокий худорлявий чоловiчок рокiв сорока.

Вони вiдкидали землю на стежку, що пролягала мiж могилою Гершовича й огорожею сусiдньоi, бiльш доглянутоi могили. Купа землi росла. Низьке сине небо дихало теплом, i якiсь птахи кричали час вiд часу уривчасто i глухо.

Пiсля декiлькох перекурiв мовчазнi землекопи працювали вже мляво i без ентузiазму. Нарештi лопата Жори вдарила об дерево, i вони ожили. Розчистили вiко труни.

– Пiднiмати будемо чи так пориемося? – запитав у мене Жора.

– А якщо не пiднiмати, то вiко зняти можна? – поцiкавився я, чомусь подумавши, що бомжi краще розбираються в розкриттi могил.

Жора дiловито глянув униз, у викопану яму.

– Можна вiддерти, а потiм зверху прикласти. Якщо навiть трохи обламаеться – воно йому все одно до одного мiсця!

Жора i Сеня пiдколупнули лопатами вiко неглибоко закопаноi труни i витягли його нагору. Мiсячне свiтло, хоч яке було воно яскраве, пiдтримуване мiрiадами зiрок, усе одно не змогло висвiтлити нутрощi вiдкритоi труни, що лежала в розкопанiй могилi. Щось темне i суцiльне виднiлося в нiй. Я, нахилившись, очiкував побачити хоч якiсь обриси тiла, але марно. І запах звiдти, знизу, здiймався солодкий, немов корицею просякнутий.

– Ну шо? – запитав раптом Жора. – Сам полiзеш?

Я зрозумiв, що вiн звертаеться до мене. Обернувся.

– Чому сам? Ми ж домовлялися… – обурився я.

Раптом ззаду на мою голову рiзко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком з темноi непрозороi матерii, нiби я був метеликом. І тут же, немов ловець метеликiв рiзко пiдсiк сачок, я втратив рiвновагу, похитнувся i звалився на теплу нiчну землю, чуючи обережний шепiт чужих голосiв, який вiддалявся.

Коли я прийшов до тями, вже свiтало. Раннi птахи перегукувалися дзвiнкими голосами, це було схоже на ранкову перекличку. Рука моя сама доторкнулася до потилицi, де пальцi намацали загуслу кров. Я пiдвiвся з землi, повiльно й обережно. Озирнувся – одну лопату було встромлено в землю, друга валялася осторонь – видно, нею мене i вдарили. Кишенi було випотрошено i всi грошi – слава богу, не так уже й багато, – природно, були вiдсутнi. У розкопанiй могилi лежав у вiдкритiй трунi перевернутий на бiк небiжчик. І голова його – зовсiм чорна – лежала на боцi, а поряд iз нею – пакет, iз якого стирчала тека.

Подумавши про своiх нiчних помiчникiв, я не змiг стримати усмiшки. Уявилось, як вони готувалися знайти якийсь реальний скарб – золото або ще щось, а потiм, за знайомим iз дитинства сюжетом, позбутися третього зайвого i все подiлити навпiл. Так старались, а дiстали у виглядi скарбу тi самi грошi, що я iм i так обiцяв.

Остаточно оговтавшись, я спустився в могилу. Гершович, який лежав на боцi, немов спецiально так лiг, щоб менi було куди поставити ногу. Я взяв пакет iз текою, пiдняв його нагору. Потiм вибрався сам. Взяв вiко труни i, приставивши його вужчий кiнець до нiг, вiдпустив. Вiко зачепилося за шматок недообрубаного кореня i зависло над узголiв’ям. Я взяв лопату i, стукнувши кiлька разiв, змусив вiко зайняти свое мiсце. А потiм iще пiвгодини закопував труну, рiвняв могилку i ставив на мiсце зварний залiзний хрест, пофарбований срiблянкою.

Закiнчивши справу i взявши пакет iз текою в руки, знову звернув увагу на дивний солодкуватий запах – тепер, здавалося, цим запахом просякнув увесь мiй одяг, i пакет випромiнював той самий запах корицi.

Сонце починало пригрiвати. Я подивився насамкiнець на хрест. Треба було вже йти. Скоро тут може хто-небудь з’явитися. Цiкаво, котра година?

Автоматично я зсунув манжету сорочки i подивився на годинник. Був початок шостоi. «Що ж вони годинник не забрали? – подумав я з сумною посмiшкою про своiх помiчникiв. – Чи iх життя навчило тiльки кишенi чистити?»

Я пiшов до кiнцевоi зупинки трамвая. Десь далеко, напевно, на лiсовому вiдрiзку шляху мiж Куренiвкою i Пущею-Водицею вже iхав перший трамвай, брязкаючи, як величезний будильник. Їхав, аби забрати мене додому. Вiдвернути мене вiд загуслоi кровi на потилицi й вiд солодкуватого запаху, що, здавалося, в’iвся в мiй одяг. Запахом, що мав заспокiйливу властивiсть i ще – викликав легку або навiть дещо легковажну посмiшку, яка не залежала вiд сутi роздумiв.




5


Коли я доiхав додому, настiнний годинник на кухнi показував за п’ять сьому. Зупинившись перед дзеркалом у передпокоi, я помiтив, що весь мiй одяг мае потребу в гарному праннi, та й сам я був дуже схожий на бомжа, що ночував на купi глини. Швидко переодягнувся в халат, а одяг замочив у великому тазу. Потiм вирiшив замочити й себе, але вже у ваннi. Набрав гарячоi води i запiрнув так, що вода вихлюпнулась на пiдлогу. Гаряча вода пробрала жаром до кiсток, i в ключицi приемно заломило – немов у саунi. Потихеньку тiло почало набирати бадьоростi, й голова теж, звiльнившись вiд тихого гудiння, що нагадувало про удар лопатою, запрацювала, вибудовуючи думки в шеренгу по однiй, щоб кожну можна було спокiйно обмiркувати без усякого поспiху.

Нiчний епiзод iз бомжами та розкопуванням могили вже вiдiйшов на заднiй план, у минуле. А попереду, буквально за пiвгодини часу, мене, вiдмитого i свiжого, чекала на кухонному столi тека, заради якоi й було вчинено ризиковану авантюру. Але будь-яка авантюра здавалася менi доречною в нинiшнiй небезпечний i динамiчний час.

Витершись великим махровим рушником, я, на свiй подив, помiтив, що солодкуватий запах, уперше помiчений мною на Пущанському кладовищi, все ще присутнiй. Я нахилився над тазиком, який стояв на пiдлозi з моiм брудним одягом. Але вiд тазика йшов запах прального порошку, а запах корицi «плавав» десь вище, на рiвнi плечей i обличчя.

«Гаразд, – подумав я. – Це не найгiрший запах, та й немае такого запаху, який не вивiтрюеться».

Усiвшись за кухонним столом, я розкрив теку. Там лежала пачка списаного дрiбним, уже знайомим менi почерком паперу. Але стан мiй був таким, що вдивлятися в цей найтонший почерк не хотiлося. Хотiлося знайти лист, про який говорив Клим. Я взяв пачку паперу в руку i вiялом перегорнув ii. І дiйсно з пачки вилетiв конверт, удвiчi бiльший, нiж звичайно. Вилетiв i впав на пiдлогу. З конверта я дiстав затертий, чимось схожий на аркуш iз зошита, клапоть паперу з ледь помiтними рядками чорнила, що стало лiловим вiд часу.

Я прочитав його швидко i, ще не усвiдомивши прочитаного, вже вiдчув, що зiткнувся з чимось дiйсно цiкавим i загадковим. Папiр називався «Рапортъ», але по сутi був звичайним доносом. Якийсь ротмiстр Палеев повiдомляв полковниковi Антипову про те, що «рядовой Шевченко, во время своих выходов за Петровское укрепление, часто сидит на песке за барханом и вопреки запрещению что-то пишет, а вчера в этом песке что-то зарыл примерно в трех саженях от старого колодца в сторону моря».

За вiкном уже лилося на землю яскраве сонячне свiтло. Ранок розгорявся, стираючи межу мiж весною та лiтом. Я пив чай, вiдклавши донос, написаний у сiчнi 1851 року, вбiк, i думав: що б таке мiг закопати там, на далекому Мангишлаку, Тарас Григорович. Грошей у нього не було, та й якщо б були – навiщо iх у пiсок закопувати? Нi, не такий вiн був чоловiк, щоб ховати вiд iнших своi копiйки. Згадалися далекi шкiльнi роки й iсторiя про «захалявну» книжку, в яку солдат Шевченко записував своi вiршi, носячи ii завжди з собою в чоботi. Може, ii вiн i закопав, подалi вiд цiкавих очей донощикiв типу цього ротмiстра Палеева?

«Вiдшукати б ii там, у пiсках, – подумав я i вiдразу уявив собi, який би радiсний шум здiйнявся в Украiнi. – А може, i заплатили б менi за неi кiлька сотень тисяч доларiв або на пожиттеве держзабезпечення взяли б? Адже яка релiквiя?!»

І все-таки цiннiсть цього невiдомого, закопаного в пiсках Мангишлаку предмета була досить умовною, а скорiше за все лише музейною. Ну, захистили б якiсь ученi кiлька докторських дисертацiй – от i весь результат.

Пiдтягнувши до себе пачку списаного покiйним Гершовичем паперу, я знову перегорнув ii, i раптом перед моiми очима пронiсся аркуш iз явно топографiчним рисунком. Вiдшукавши його, я розглянув накреслену ручкою карту, i тут же мiй iнтерес до неi згас, позаяк пiд рисунком рукою самого Гершовича було приписано: «зрисовано з матерiалiв «Шевченкiвськоi експедицii» на виставцi Лiт-го музею-архiву».

Я зiтхнув i виглянув у вiкно. Сонячний прибiй уже докочувався жовтою хвилею до мого кухонного столу. Я позiхнув i потер очi, що злипалися, – бадьорiсть од гарячоi ванни виявилася короткочасною. Тiло вимагало сну.




6


Пiд вечiр, оговтавшись, я знову сiв за кухонний стiл. Спочатку втамував голод шматком молочноi ковбаси, потiм узяв у руки рукопис Гершовича i вже бiльш свiжим поглядом пройшовся по його рядках.

І знову в нiс ударив солодкуватий запах корицi. Я пiднiс аркуш паперу до обличчя i понюхав його. Потiм автоматично понюхав свою руку, що тримала аркуш, i зрозумiв, що моя рука видiляе цей запах куди сильнiше, нiж папiр.

Не бажаючи подумки докопуватися до причини появи цього запаху, я знову зосередив усю свою увагу на рукописних рядках Гершовича.

Першi кiлька сторiнок здалися менi повторенням або переспiвом тих самих думок, якi висловив вiн олiвцем на полях «Кобзаря», але потiм, на сьомiй сторiнцi, роздуми його пiшли в iншу сферу.

«Нацiональне багатство народжуеться всерединi обраноi людини, прирiкаючи ii на поневiряння та болючi пошуки застосування цього багатства, оскiльки, будучи обраною, вона може виявитись i улюбленою своею нацiею, i шанованою нею, але такою, яку явно не розумiють або ж розумiють неправильно, що лише посилюе внутрiшню ii скорботу, а муки, пов’язанi з неможливiстю застосування дарованого iй iз неба багатства, можуть призвести до божевiлля i до дивних i трагiчних поворотiв долi, здатноi завести ii в далекi вiд ii Батькiвщини (жiнки) краю».

Далi був опис маршрутiв, якими ходив по Украiнi Григорiй Сковорода. Але вже на наступнiй сторiнцi Гершович повертався до трагiчноi долi Шевченка. І тут-то я вiдразу помiтив схожiсть роздумiв, щодо вже прочитаного мною доносу ротмiстра Палеева.

«Мiсце (бiля колодязя), обране Т. Г. Шевченком для закопування невiдомого предмета, говорить про його явне бажання або самому повернутися туди, щоб витягти заховане, або ж щоб хтось мiг за його описом це мiсце легко вiдшукати. Мiсце це, мабуть, iще iснуе, оскiльки вiд моря воно як мiнiмум за два кiлометри. Що стосуеться самого захованого в пiску предмета, то, скорiше за все, це рукопис або записник – i те й iнше добре i довго зберiгаються в пiску в умовах жаркого клiмату. Можливо, в цьому записнику вiн висловив тi своi думки та почуття, якi його сучасники сприйняти ще не могли. Так що навряд чи iх було висловлено у вiршованiй (бiльш доступнiй людям того часу) формi».

Прочитавши цю сторiнку, я згадав нещодавне повiдомлення про те, як на аукцiонi в Нью-Йорку виставляли рукопис теорii вiдносностi Ейнштейна – за нього просили чотири мiльйони доларiв, а покупець давав тiльки три.

«Цiкаво, – подумав я, – а скiльки б запропонували за невiдомий рукопис Шевченка на аукцiонi де-небудь у Канадi? Там же живуть найбагатшi й найсентиментальнiшi украiнцi, а саме один iз таких i мiг би зi слiзьми розчулення на очах викласти кiлька мiльйонiв нехай хоч канадських, але доларiв».

Усмiхнувшись грi власноi уяви, що намалювала зворушливу сценку з життя канадськоi дiаспори, я раптом замислився про те, що з радянських часiв у свiдомостi поколiнь вiдбувалася замiна понять «скарб» i «надбання». І хоч усi в пiдлiтковому вiцi читали романи Стiвенсона, але одночасно з ними читали i твори радянських класикiв, у яких хлопчаки – шукачi скарбiв – раптом виявляли в закопанiй у землi бляшанцi замiсть золота i дiамантiв чийсь партквиток i орден Вiтчизняноi вiйни. І тут же вставали по-пiонерськи струнко та вiддавали салют полеглим за справедливе дiло. Ось, напевно, звiдки ноги ростуть у роздумiв того ж покiйного Гершовича. Ось звiдки тяга до пошуку нематерiальних цiнностей, символiчних скарбiв, духовного надбання. А що, коли там, у пiсках, лежить досi простий золотий червонець, а то i два? А що, коли сховав вiн iх там, щоб не вiдiбрав iх у нього який-небудь п’яний офiцер, доведений життям на околицi iмперii до свинства i втрати всякого морального вигляду? Га? І тодi всi цi письмовi роздуми Гершовича виявляться просто засобом гри в хованки з тiею реальнiстю, в якiй вiн жив. Такоi самоi гри, як гра з книжками-матрьошками, яку придумав чи то вiн, чи то Львович, чи то Клим.

«Гаразд, – подумав я. – Все це цiкаво, але як казав мiй знайомий алкоголiк, сусiд по старiй квартирi: «Життю можна радiти, але не можна забувати здавати пляшки!» Так що помаленьку дочитаю я цього рукописа i, можливо, навiть збагачуся духовно, але треба i на молочну ковбасу заробляти…»

Сховавши рукописа назад у теку i ще разок приклавшись носом до своеi руки, що пахла корицею, я пiшов одягатися. Кожна третя нiч була в якомусь сенсi бойовою – я охороняв склад фiнського дитячого харчування, що належав благодiйному фонду «Корсар».




7


Прийнявши змiну в охоронця Ванi, студента iнституту фiзкультури, я всiвся за старий канцелярський стiл, на якому стояв повний набiр нiчного сторожа: електрочайник, маленький переносний телевiзор, гумовий кийок, телефон i газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мiнiмальними i не порушували бажання до останньоi краплi кровi охороняти довiренi матерiальнi цiнностi. Але зарплату тут платили справно, та й мiсце здавалося досить безпечним – дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящикiв, прострочене, навряд чи викликало iнтерес у якихось сучасних експропрiаторiв.

Повз ящики i стiл пробiг лiниво товстий щур. Я провiв його глузливим поглядом. Увiмкнув телевiзор i пiшов iз чайником до умивальника, що був за три кроки – починався ритуал «включення» в роботу. Пiсля чаю та кiлькох фiльмiв зазвичай складалися пiд стiнкою в ряд чотири стiльцi, i я мирно засинав до ранку, до пробуджуючого дверного стуку, пiсля якого у вiдчиненi дверi входив голова «Корсара» Грищенко зi старим портфелем-дипломатом, який давно втратив своi дипломатичнi форми. Грищенку було рокiв п’ятдесят, i зовнi вiн скидався на класичного бухгалтера – товстуватий, кругловидий, лисуватий. Усмiхатися вiн, здаеться, не вмiв, але сам вираз його обличчя – вiчно спантеличений – мiг викликати усмiшку в кого завгодно.

Пробiгши поглядом просторе напiвпiдвальне примiщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеенi синi квадратики паперу iз зображенням щасливого малюка, вiн зазвичай менi кивав. Це означало, що я – вiльний. І я йшов на три днi та двi ночi до наступного чергування.

Цiеi ночi менi не судилося виспатися на робочому мiсцi. Спочатку в самiй серединi якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв трубку, але почув у нiй лише чийсь хрипкий подих. На жарт це було не схоже i тому я терпляче запитував: «Алло!»

– Зачини дверi! – пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. – Пiдiпри iх чимось…

– Так вони зачиненi! – сказав я, оглядаючись на важкi металевi дверi, засунутi на два засуви.

Грищенко опустив трубку на важiль, навiть не попрощавшись. Я вчинив так само i продовжив дивитися в маленький чорно-бiлий екран, на якому щойно поганi бандити продiрявили на решето з автомата одного хорошого i на його бiлiй сорочцi виступили плями чорноi кровi.

Додивившись фiльм до кiнця, я згадав про недавнiй телефонний дзвiнок i уважно оглянув склад. Вiкон тут не було, так що в будь-якому разi дверi були единим мiсцем, через яке могли сюди вдертися непроханi гостi. Але дверi цi були «складськими» ще з радянських часiв, коли в краiнi на душу населення припадало не менш тонни товстого залiза. Щоб iх зовнi зламати, довелося б пiдiгнати танк. По стелi стелилася бляшана кишка вентиляцiйноi системи, що зникала в стiнi. Кишка була товстою, й iнодi по нiй бiгали пацюки, використовуючи ii як перехiд в iншi примiщення. Одного щура вистачало, щоб глухий гуркiт змусив вiбрувати повiтря. Картоннi ящики, поставленi в кiлька рядiв один на один, пiдпирали цю кишку знизу, так що щурам нескладно було, пiднявшись по картону, забиратися в отвори вентиляцiйноi системи.

Але в цей момент на складi було тихо, i единий побачений сьогоднi мною щур пробiгся по пiдлозi мало не навшпиньки – нечутно i лiниво.

Я поклацав перемикачем програм i потрапив на середину якогось фiльму про каратистiв. Утупився в екран i вирiшив, що на сьогоднi менi вистачить i пiвтора фiльмiв перед сном.

Знову задзвонив телефон.

– Алло? – пролунав жiночий голос. – Вiктора Івановича можна?

– Ви помилилися, – спокiйно вiдповiв я, не зводячи очей iз бiйки на екранi.

– Ну а кого можна? – весело запитала жiнка.

– Це що, жарт?

– Ти, слухай! – рiзко i несподiвано пролунав iз трубки чоловiчий голос. – Менi пофiг, як там тебе звати… Хочеш жити – вiдчиняй своi дверi й забирайся короткими перебiжками. Зрозумiв?

Інстинктивно я кинув трубку на телефон i зразу вимкнув телевiзор. Виникла тиша допомогла менi зiбратися з думками. Я зрозумiв, що дзвiнок Грищенка не був безпричинним. Щось вiдбувалося там, за межами складу. Але поки я був усерединi – побоюватися менi не було чого.

Проте, я був наляканий. Якось навiть менi самому здалося дивним, що ось, минулоi ночi мене вдарили на кладовищi лопатою по головi, та й узагалi – чим я займався? Розкопував могилу, хоч i чужими руками. І не боявся. А тут – зовсiм iнша реальнiсть. І ось – я сиджу, як у фортецi, але боюся.

Я знизав плечима. Знову прислухався – було тихо.

Через хвилину знову задзвонив телефон. Я пiдняв трубку i тут же опустив ii на мiсце.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу я пiднiс трубку до вуха.

– Колю!.. Ти? – прохрипiв Грищенко.

– Еге ж… Що вiдбуваеться?

– Ти не вiдчиняй нiкому! Це покидьки!.. Я вранцi пiд’iду! До побачення.

І знову короткi гудки.

Я поклав трубку на стiл. Подумав, що на цю нiч телефонних розмов менi вже вистачить.

Коли я дрiмав, лежачи на виставлених у рядок стiльцях, хтось застукав по дверях. Наполегливо i голосно.

Я лежав нерухомо на спинi, в напруженнi. Лежав i чекав тишi. Вона настала хвилин через двадцять. Але до ранку я так i не заснув.

На початку дев’ятоi, вiдчуваючи себе розбитим пiсля безсонноi ночi та нервових потрясiнь, я заварив чай i ввiмкнув телевiзор. Всi своi дii я робив надзвичайно обережно i тихо, прислухаючись одночасно до будь-якого звуку, що долинав iз вулицi. Щоправда, небагато звукiв долiтало до нутрощiв складу дитячого харчування. Чути було, як проiжджали повз нього машини. Потiм одна з них пiд’iхала i затихла десь поруч – здаеться, за стiною розташовувався ще один склад, а ось що було на верхнiх поверхах цiеi будiвлi – я не знав.

Я пив чай i чекав, коли настане дев’ята година – час, коли зазвичай приходив Грищенко. Незабаром дев’ята настала. По телевiзору пiшла реклама зубноi пасти, i я його вимкнув, нiби це могло прискорити плин часу.

Але Грищенка не було. Я подивився на всякi папiрцi, притиснутi листом прозорого плексигласу до поверхнi канцелярського столу – вiзитки, якась накладна. Тут же був аркуш iз телефонами нiчних охоронцiв, включаючи мене, пiд ним – номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на iншому кiнцi дроту нiхто не брав трубку.

О десятiй я вiдчув себе незатишно. Пройшовся кiлька разiв по складу, поглядаючи на цi картоннi ящики. Задумався про нiчну метушню, через яку зараз болiла голова. І чого сюди ломитися? Невже через прострочене дитяче харчування?

Я пiдiйшов до одного неповного штабеля i зняв верхнiй картонний ящик на пiдлогу. Пiсля деяких сумнiвiв розiрвав клейку стрiчку, якою вiн був запечатаний по шву верхньоi кришки, i заглянув усередину. В ящику лежали бляшанки з синiми наклейками, на яких безтурботно i почасти безглуздо всмiхався якийсь iноземний малюк. Я взяв одну з них у руки, струснув. Почув важкий рух угору-вниз якоiсь борошноподiбноi маси – бляшанка була неповною, але в цьому не було нiчого особливо дивного.

Із бляшанкою в руках я повернувся до столу i знову ввiмкнув у розетку електрочайник. Іще раз пробiг очима наклейку i зрозумiв, що у бляшанцi – дитяча молочна сумiш. Захотiлося випити кави з молоком. Розчинна кава у мене була, а тепер з’явилось i сухе молоко, так що бажання мое виявилося цiлком здiйсненним.

Я розкрив бляшанку, насипав звiдти в чашку порошку бiло-жовтого кольору, потiм додав ложку «Нескафе» i залив усе це окропом.

Зробив кiлька ковткiв i вiдразу на душi полегшало – i втома кудись подiлась, i настрiй полiпшився. Такоi кави з молоком я ще жодного разу не куштував, i тут же виникла злегка злочинна думка – прихопити додому кiлька бляшаночок цiеi дитячоi сумiшi. Може, для дiтей вона i прострочена, але для кави виявилась якраз.

Пiсля цiеi чашки кави я знову прилiг на стiльцях, виставлених у рядок, не думаючи бiльше нi про нiчну пригоду, нi про Грищенка, якого досi не було. Мене охопило вiдчуття польоту, i вже через кiлька хвилин я мчав у незнайомому, повному рiзнобарв’я i химерних форм просторi, вiдкритому i безмежному. Повз мене проносилися метеорити, то жовтi, то червонi, комети круто розверталися, залишаючи затухати позаду себе вигнутi вогнянi хвости. Тiло легко пiдкорялося думкам – варто було тiльки подумати, що треба звернути праворуч, аби уникнути зiткнення з якимось летючим предметом, як тiло вже повертало праворуч. Вперше я так чiтко вiдчував еднiсть душi й тiла, та й саме тiло було невагомим i необтяжувальним, тiло було легке i легко кероване. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи м’язiв. Я летiв i навiть не оглядався на землю, що залишилася внизу. Вона, мабуть, уже загубилася серед десяткiв iнших дрiбних небесних тiл.




8


Мiй полiт тривав не менше двох дiб. А коли я «приземлився» й опинився в початковому положеннi, лежачи на виставлених у рядок стiльцях на спинi, перше мое бажання було – закричати. Крiм вiдчуття дикого голоду, все мое тiло знемагало вiд болю, вiд якоiсь задерев’янiлостi, що передавалася вiд кiсток i суглобiв просто в думки, в емоцii. Я насилу пiднiс до очей руку, подивився на годинник – вiн показував пiв на другу. І перше ж запитання, що виникло в моiй головi, було – якi це «пiв на другу»? Ночi чи дня? Для цього треба було встати, вiдчинити дверi й визирнути на вулицю: якщо свiтло – значить, день. Найпростiше рiшення, проте, виявилося важко здiйсненним. Всiстися на одному зi стiльцiв менi вдалось, але це викликало такий приплив болю в попереку, що я зразу ж лiг у початкове положення. Через хвилин п’ять спробу повторив i небувалим для себе зусиллям волi втримався, незважаючи на бiль, у сидячому положеннi. Почав повiльно рухати руками, здiйснювати якiсь мiкровправи, напружуючи м’язи та розминаючи суглоби. На ноги встав години через пiвтори. Постояв, вiдчув легке запаморочення. Зробив своi першi кроки – до канцелярського столу. Нарештi вже сiв за цей стiл, тупо дивлячись на телефон, трубка якого була знята й лежала поряд iз електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’ятi ту безсонну нiч. Згадалась i заспокiйлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою пiшов на бляшанку «дитячоi сумiшi».

«Так, – подумав я. – Скорiше, це засiб для польотiв, нiж молочна сумiш…»

Посидiвши трохи, я пiдiйшов до залiзних дверей i прислухався – за ними панувала тиша. «Значить, – подумав я, – це нiч… Що ж менi тепер робити? Посидiти до ранку? Чи спробувати вислизнути звiдси зараз? Так, але чому сюди нiхто не прийшов за цi двi доби? Адже у Грищенка е ключi! Хоча навiть iз ключами йому б не вдалося сюди ввiйти, адже дверi були засунутi зсередини на два засуви. Тiльки я iх мiг вiдчинити, але мене в певному сенсi не було. Може, вiн i приходив, стукав, телефонував…»

Хвилювання закрадалося в моi думки. Моя присутнiсть на цьому складi нагадувала стан заживо похованого в склепi. Щоправда, у мене була можливiсть покинути цей склеп. Треба тiльки мати деяку кiлькiсть удачi, щоб покинути це мiсце непомiтно й забути про все, як про полiт у космос, що не вiдбувся. Хоча, полiт вiдбувся. Я його пам’ятав у найдрiбнiших деталях, а коли б я був художником, змiг би й намалювати деякi з метеоритiв i комет, що зустрiлися менi у вiдкритому просторi.

На стiнi над умивальником висiло дзеркальце, i я пiдiйшов до нього, щоб промити очi та подивитися на себе. Мое обличчя нагадало менi кадри хронiки з Освенцима. Можливо, це i було перебiльшенням, але я ще нiколи не бачив у себе на обличчi таких величезних сiро-синiх кiл пiд очима i такого носа, що загострився по-покiйницьки.

Вмиваючись холодною водою, я повернувся до столу. Не без огиди з’iв принесений iз собою бутерброд з молочною ковбасою. Хлiб уже задерев’янiв, а ковбаса була така далека вiд свiжостi, як я був у цей момент далекий вiд ситостi.

Увiмкнув електрочайник i знову подивився на бляшанку розчинноi кави, а потiм – автоматично – на «дитячу сумiш».

«Нi, – подумав я. – З кавою почекаемо, а то ще один такий полiт, i я помру вiд фiзичного виснаження».

Я заварив собi чаю. Подивився на годинник – за п’ять хвилин четверта. Тиша. Навiть щури нiчим не видають своеi присутностi.

Покiнчивши з чаем, я поклав у свою сумку три бляшанки «молочноi сумiшi». Навiщо я iх брав iз собою? Напевно, хотiлося ще коли-небудь «злiтати в космос». Потiм пiдiйшов до дверей, знову прислухався i, нiчого не почувши, акуратно вiдсунув важкi залiзнi засуви. Витримавши пiсля цього паузу, я прочинив дверi, й у щiлину, що виникла, ввiрвалося свiже нiчне повiтря – приемно прохолодне, як джин-тонiк iз льодом.

– Ну, пiшов! – пiдбадьорив я себе i, розкривши дверi ширше, вибрався в отвiр. Потiм так само тихо причинив дверi i, дiставши ключ, провернув його в замковiй щiлинi. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я сховав ключ до кишенi брюк i, пригнувшись, навшпиньках пiшов пiд стiною будинку. Коли я вже майже дiйшов до рогу, менi в спину вдарило свiтло раптово ввiмкнених автомобiльних фар. Я сiпнувся що було сили вперед, кинув себе за рiг i помчав, уже не оглядаючись у темрявi на всi боки. Чув, як завiвся мотор, i навiть здалося менi, що в якийсь момент звук його мене досягае, але коли я нарештi зупинився, захеканий, навколо було тихо.

«Утiк!» – зрадiв я, але всмiхнутися не вийшло.

Я не просто втiк, а й сумку з трьома бляшанками «молочноi сумiшi» прихопив. Не випустив ii з руки, незважаючи на пережитий жах реальноi або напiвреальноi погонi.




9


І знову, повернувшись до своеi новоi квартири в досвiтнiй iмлi, я почав день iз прання одягу та прийняття ванни.

Поступово вiдмокнувши та остаточно опанувавши себе i ще сильнiше вiдчуваючи колючий глибинний голод, я навiть не одягнувся, вийшовши з ванноi кiмнати. Тiльки обтерся рушником i вiдразу – на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочноi ковбаси, бляшанку шпротiв i охолоджений шматок чорного хлiба. У мiру того як мiй шлунок наповнювався iжею, я починав вiдчувати холод. У квартирi не було холодно, але, мабуть, органiзм заново пристосовувався до земноi атмосфери й температури пiсля двох дiб «космiчних польотiв». Перед чаем я накинув на себе халат.

У халатi й чай здавався солодшим. Вiдчуття комфорту якось оживляло мене, i я вже поглядав на пiдвiконня, де в сiро-зеленiй тецi лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-iншому я дивився на нього тепер, пiсля своiх несподiваних пригод. Але iнтерес мiй до iдей i думок цього покiйного аматора-фiлософа не згас. Скорiше навпаки.

Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрiбний почерк не було сил. А тут iще згадав, що в коридорi лежить моя чорна сумка з трьома бляшанками «молочноi сумiшi». Сходив туди, переклав бляшанки в кухонну тумбочку – все-таки, хоч що б там усерединi було, але воно дуже iстiвне!

І лiг спати, дослухавшись кличу тiла, втомленого вiд польотiв.




10


Настав наступний день, свiжий i сонячний. І прокинувся я, на свою радiсть, рано – близько сьомоi. Зварив каву.

«Ну от, – думав я, – робота моя позаду. І нецiкаво менi, що там усе ж таки сталося. Життя дорожче».

Взяв естетським жестом маленьку чашечку з кавою i пiднiс до рота. Потримав ii у висячому положеннi, щоб вiдчути аромат арабiки, але в нiс ударив стiйкий запах корицi, повернувши мене в стан спантеличеностi. Знову запах моеi руки перебивав запах кави.

Я похитав головою. Ковтнув кави – все-таки смак у неi був справжнiй i путящий.

«Треба жити!» – подумав я. (Оптимiстичнi думки зазвичай до безглуздя банальнi.)

Учителем iсторii я вже нiколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я е – вiсiм рокiв плавання i три роки фехтування. На роботодавцiв це якесь враження справляе. Знайти б знову нiч через двi. Щоб залишався час займатися розв’язанням фiлософських загадок. Життя мае давати втiху – кожному за потребами.

А за вiкном свiтило весняне сонце i долiтали лункi обривки мегафонних фраз – на Софiiвськiй площi знову йшов якийсь мiтинг.

Захотiлось прогулятися. Вийшовши з дому, я пройшов повз мiтингувальникiв, над головами яких майорiли червоно-чорнi прапори УНА-УНСО. На борту вантажiвки з мегафоном у руцi до чогось закликав чоловiк iз довгими сивими вусами, що звисали трохи нижче пiдборiддя. Я не хотiв прислухатися – скороминущi рухи людських мас не дуже мене цiкавили. Полiтика – це лише будiвельний матерiал новiтньоi iсторii, щось на зразок цементу. Варто тiльки встряти в неi – i все! Затопчуть, потiм викопають – i станеш експонатом у якомусь глухому iсторичному музеi.

Я пройшов мiж вантажiвкою i натовпом мiтингувальникiв, увагу яких було повнiстю вiддано оратору. На ходу зауважив кiлька роздратованих поглядiв у свiй бiк. Напевно тому, що я проходив повз них, не бажаючи приеднатися до iх великого стояння. Але при всiй моiй симпатii до кожного стражденного – я цiнував будь-яку цiлеспрямованiсть у людях, аби не вiшалися самi й не вбивали iнших, – спiвчуттям мое ставлення до таких людей i обмежувалося. Запропонувати iм бiльше, нiж спiвчуття, було б уже небезпечно для мене. Я любив себе та свою свободу i в стосунках з жiнками пристрастi вiддавав перевагу над любов’ю – пристрасть сильнiша, не пiддаеться нiяким правилам i зникае так само раптово, як i з’являеться.

Ще довго менi в спину кричав мегафонний оратор, але, дiйшовши до Оперного, я вже i забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов у кафе. Додав собi в кров кофеiну.

Посидiвши хвилин п’ятнадцять за столиком кафе, продовжив свою безцiльну прогулянку. Ноги самi вивели мене до унiверситетського скверика. День був явно не «клубний».

Тiльки на однiй лавi двое людей похилого вiку без глядачiв грали в шашки.

Зупинившись над ними, я раптом помiтив, що позаду мене, метрiв за п’ять, теж зупинилася дивна пара – чорновусий худолиций хлопець i така ж худолица чорнява жiнка. Хлопець курив люльку. На мить нашi погляди зустрiлись, i я побачив у недобро примружених його очах напруженiсть i ворожiсть.

«Може, здалося?» – подумав я, не розумiючи, чим мiг зiпсувати iм настрiй.

Знову повернувся до гравцiв у шашки i тупо витрiщився на дошку, забувши про цю дивну пару. Коли я озирнувся хвилин через п’ять – iх уже не було.

Незабаром я вирушив додому – прогулянка надала менi свiжостi й пiдняла настрiй.

Я йшов по Володимирськiй, а назустрiч менi рухались учасники щойно завершеного мiтингу. Я немов урiзався в льодохiд, але iх було не дуже багато, так що я, дбайливо лавiруючи, легко уникав непотрiбних зiткнень.

Вже пiдiйшовши до свого парадного, я знову помiтив краечком ока щось пiдозрiле. Оглянувся i побачив на протилежному боцi вулицi знову ту ж чорняву парочку. Вони, мабуть, дивилися на мене, але коли я оглянувся – рiзко вiдвернулися.

Спантеличений, я зайшов у парадне.

Удома присiв у крiсло i замислився. Поступово до мене прийшло заспокоення. Скорiше за все, це був випадковий збiг – зi мною так трапляеться: ходиш по мiсту i три-чотири рази стикаешся вiч-на-вiч iз однiею й тiею ж людиною, яка легко запам’ятовуеться. Тут уже й вона, певно, тебе за когось вважае, та й сам ти починаеш гадати: з чого це вона за тобою стежить? Головне – вони не були схожi нi на бандитiв, нi на наркодiлкiв, так що нiякого вiдношення до того, що сталося на складi «дитячого харчування» вони мати не могли.




11


Уночi мене розбудив телефонний дзвiнок.

– Чуеш, козел? – увiрвався в мою сонну голову неприемний чоловiчий голос iз хрипотою. – Тебе просили вийти, але нiхто не просив зачиняти за собою дверi! Ти нам тепер заборгував десять штук за зайвi клопоти. Рiвно через тиждень уночi до тебе пiдiйдуть за зеленими. Якщо не збереш – твоi проблеми. Квартиру заберемо.

– Хто це? – iнстинктивно вирвалось у мене.

– Ти що не зрозумiв? – обурився голос. – Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!

Короткi гудки вже долинали з трубки, а я все ще тримав ii бiля вуха. Сон пройшов, i на його мiсце просочувалося вiдчуття тужливоi та брудноi реальностi.

«І чого я дiйсно цi дверi зачинив? Може, i втiкати б не довелося, якби замок не клацнув…»

Туга опановувала мене. Нiч було зiпсовано, i хотiлося вiрити, що тiльки нiч. Хоча цi десять штук, якi з мене хтось хотiв зняти за зачиненi складськi дверi, не були схожi на жарт.

Я пiдвiвся, повештався по кiмнатi, освiтленiй тiльки тьмяним нiчним свiченням неба, що пробивалося крiзь вiкно i робило темряву доступною оку. Знову нiч виявилася марним часом доби – тепер уже менi не заснути.

Я взяв книжку-матрьошку i пiшов на кухню. Зварив кави i сiв за стiл. Витягнув iз Толстого «Кобзар» i, все ще мружачись, звикаючи до кухонноi лампочки без абажура, що вiльно, як повiшеник, хилиталася на дротi пiд стелею, розкрив цю книжку, яка принесла в мое життя щось несподiвано свiтле i загадкове, що вiдволiкае мене вiд тьмяноi щоденноi реальностi.

Напевно, читати рукопис Гершовича було б цiкавiше, але я боявся концентрацii його думки. А тут, на полях «Кобзаря», кожен написаний дрiбним почерком коментар мав вигляд окремоi картинки, красиво оформленоi, взятоi в рамку, так що можна було цю картинку i розглядати й обмiрковувати, не вiдчуваючи при цьому втоми думки.

«Чоловiк усе життя бореться зi своiм нiбито природним призначенням «бути сильним», вiн витрачае iнодi все життя на свiдоме вироблення цiеi якостi, пiдсвiдомо ж завжди перебуваючи в пошуку захисту, якого може дати i дае йому тiльки жiнка. Всякий вияв природноi чоловiчоi якостi вiн присвячуе пошуку цього захисту. У полiтицi цей природний процес використовуеться якраз для iн’ектування патрiотизму, адже всякий монумент, споруджуваний батькiвщинi, зображуе жiнку, i часто у войовничiй позi. Жiнку – захисницю слабких, тобто чоловiкiв».

Гiркота кави осiла на язицi, й менi захотiлося затримати цей смак до ранку – вiн i бадьорив, i вiдвертав увагу вiд запаху корицi, який, здавалося, вже витав по всiй квартирi, куди б я не заходив.

Я знову перегорнув кiлька сторiнок.

«Любов до себе i до свого життя чоловiк легко переносить на любов до жiнки, намагаючись зробити ii складовою частиною свого життя».

Ця думка здалася менi трохи банальною. Але, розумiючи, що всi цi записи робилися не для друку, я не звинувачував покiйного мислителя в зайвому милуваннi власними роздумами i втратi якостi. Адже це вiдкриття вiн зробив для себе, i хоч для мене в ньому не було нiчого нового, але тiльки тому, що iнтуiтивно я це i так розумiв.

Я сидiв, гортав «Кобзар» i читав коментарi Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи i не оцiнюючи його думки. Перечiкував нiч. Поки завiса темряви за вiкном не почала розсмоктуватися свiтанком, який наближався.




12


Уранцi, згадавши про нiчний телефонний дзвiнок, я занепокоiвся всерйоз. Денне свiтло мовби внесло реальнiсть у погрози того, хто телефонував. Десять тисяч доларiв – сума настiльки велика, що не тiльки вiддати ii, але i заробити було для мене чимось фантастичним. Але вiд загрози забрати замiсть грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокiмнатну на околицi, щоб купити однокiмнатну в центрi, так тепер хтось збираеться зробити мене бездомним! Я розумiв, що дiйсно поламав усi плани невiдомим гостям, якi рвалися на склад «дитячого харчування». Але на те я i був найнятий охоронцем… Хоча iм, звичайно, на це наплювати. Я навiть не знаю – пробралися вони туди врештi-решт чи нi.

Нi, твердо вирiшив я, нi кроку назад. Грошей таких у мене немае, а квартири не вiддам! Лежать у загашнику п’ятсот доларiв – треба термiново ставити броньованi дверi. Навряд чи вони будуть розрiзати iх автогеном. А якщо i почнуть – я встигну мiлiцiю викликати… Надiя на мiлiцiю викликала у мене посмiшку. Але треба ж хоч вiд когось чекати захисту. Мiлiцiя могла захистити реальнiше, нiж нова конституцiя, але вона не могла захищати мене двадцять чотири години на добу.

Об одинадцятiй годинi я вже зателефонував до фiрми з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приiхав представник, зняв розмiри, запропонував вибiр замкiв. Тут же ми пiдписали вiддрукований на комп’ютерi договiр, i залишалося менi жити незахищеним тiльки два днi. Та й дверi виявилися дешевшими, нiж я думав, – усього триста баксiв.

Поставивши пiдпис на договорi, я вiдчув себе впевненiше. Помiтив i свiжосвiтне сонце за вiкном, i горобине цвiрiнькання почув. Життя тривало, i треба було його продовжувати, беручи вiд нього максимум i вiддаючи мiнiмум, аби того, що залишалося, вистачило надовше.




13


Минуло два днi, i квартира моя перетворилася на фортецю. Коли важкi броньованi дверi було встановлено i я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило почуття свободи. Захищенiсть моеi квартири на деякий час передалась менi. І пiшов я, захищений, прогулятися по вулицi.

Було близько другоi. Сонце висiло над Софiйським собором так, нiби збиралося падати. На мiсцi укладання пiд асфальт невинуватого патрiарха Володимира було порожньо, i я неспiшно пройшов повз його небажану могилу, повз таемничий штаб охорони держкордону, з дверей якого час вiд часу з’являвся лисий чоловiчок-боровичок iз стiльниковим телефоном у руцi i саме з вулицi перед штабом вiв своi, мабуть, секретнi телефоннi переговори. Але зараз i його не було. Тiльки рiдкiснi, не органiзованi нi в мiтинг, нi в ходу перехожi траплялися менi на шляху.

Я йшов i думав про це невиправдане вiдчуття свободи, яке дарували менi новi залiзнi дверi. Несподiвано поруч зупинилася «дев’ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, i я побачив чоловiка рокiв сорока п’яти в синiй футболцi.

– Чуеш, як до Бессарабки проiхати? – запитав вiн.

Я пояснив i потiм провiв машину поглядом. Номери у цiеi «дев’ятки» були одеськi.

Коли машина зникла з поля зору, зникло i мое почуття свободи та захищеностi. І зникло, треба сказати, не дарма. Я почав iз обережнiстю кидати косяки на всi боки i тут же накосив поглядом уже знайому чорняву парочку, яка зустрiлася менi нещодавно разiв три за день. Вусатий чолов’яга дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кiоску.

«Знову випадковий збiг? – подумав я. – Чи вони живуть десь неподалiк?»

Обiйшовши навколо Золотих ворiт, я повернувся додому.

Того ж вечора пролунав телефонний дзвiнок.

– Як iде збiр зелених? – запитав мене знайомий голос.

– Нiяк, – вiдповiв я.

– Дивись, козел, ми тобi лiчильник вмикати не будемо – не тi часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук – переселимо тебе на дошку з назвою «Знайти людину». Зрозумiв?

Вiдповiдi на свое «зрозумiв» мовець не очiкував i вiдразу ж поклав трубку.

Настрiй мiй став безрадiсним.

Ну яка користь iз цих дверей, якщо я можу почуватися в безпецi, тiльки зачинившись зсередини?

«Нi, – подумав я, – треба кудись ушитися на час. Квартиру зачинити й ушитися. Все одно рано чи пiзно вони про мене забудуть».

І хоча сьогодення не надихало на туризм, я всерйоз задумався про те, щоб на час покинути улюблене мiсто. Треба було iхати, й iхати термiново. І якось само собою визначився напрям – на казахський берег Каспiйського моря, на пiвострiв Мангишлак, де колись стояло Новопетровське укрiплення.

Збiр речей вiдволiк мене вiд неприемних вiдчуттiв, що насунули пiсля телефонного дзвiнка.

Я засунув у свiй китайський рюкзак рукопис Гершовича, три бляшанки з «дитячою молочною сумiшшю», кiлька бляшанок знайдених у кухоннiй шафi консервiв. Зверху все це заклав одягом.

Потiм сiв на кухнi з чашкою чаю. За вiкном було вже темно, i ця темрява заспокоювала мене. Свiт спить, думав я. Може, i вороги моi невiдомi сплять? Саме час вислизнути з дому й розчинитись у цiй темрявi.

Так я i зробив. І свiтанок вже зустрiчав у потязi Киiв— Астрахань, у напiвпорожньому вагонi з пом’ятим червонопиким провiдником, який марно намагався розпалити вугiлля в маленькiй топцi титана.




14


Близько полудня потяг зупинився на кордонi. Спочатку по вагону пройшли нуднi украiнськi митники. Один iз них кинув на мене погляд i запитав з надiею в голосi: «Що-небудь вивозимо?»

Я похитав головою.

– Ану покажи багаж, – зажадав вiн.

Я пiдняв свою полицю i показав йому худий рюкзак. По обличчю митника було видно, що вiн хотiв сплюнути, але стримався.

Потiм йшла росiйська митниця. Вони пiдiйшли вдвох.

– Што ввозiм? – запитав один.

– Себя, – пожартував я.

Другий митник примружився, повiв носом.

– Ти што, корiцу на продажу везьош? – запитав вiн.

– Нет.

Вони не повiрили, i довелося менi iм теж показати свiй рюкзак. Тут уже вони повелися з гiднiстю i лiзти всередину рюкзака не захотiли.

Потяг знову засопiв, застукав по рейках. За вiкном проносилися тi самi пейзажi, тiльки тепер росiйськi. Нарештi вода в титанi закипiла, i провiдник принiс менi склянку чаю з «залiзничним», практично нерозчинним цукром.

За цим чаем, утупившись у безглуздий рух завiконного пейзажу, я подумав, що залишив позаду себе в Киевi двое зачинених металевих дверей i одну розкриту могилу. Не бiльше i не менше.




15


Солонуватий морський запах перебивав навiть звичний запах вокзалу. Над Астраханню свiтило сонце-альбiнос, бiле, немов розпечене до бiлого. Але спеки не вiдчувалося – можливо, через вiтерець, що вiяв iз моря.

Я якось загальмовано вiдiйшов вiд вокзалу в невiдомому напрямку, просто роззираючись на всi боки й оглядаючись у незнайомому мiстi. Людей навколо майже не було, а тi, що все-таки потрапляли на очi, бiльше були схожi на бомжiв або послiдовникiв учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях, випнувши нескромний живiт як доказ нормального минулого, йшов менi назустрiч. І пройшов повз.

Я звернув увагу на зайву кiлькiсть росiйських прапорiв, розвiшаних на будинках. Приемний звук прапора, що майорiв пiд вiтерцем, постiйно супроводжував мене, вселяючи незрозумiлу самовдоволену гордiсть, хоча менi самому було очевидно, що я тут чужинець, iноземець, випадковий мандрiвник iз дивною метою.

«Ах так! – раптово пiдказала думка. – Сьогоднi ж субота! Хоча просто вихiдного дня начебто замало для патрiотичного прикрашання мiста?!»

Розмiрковуючи так, я йшов по якiйсь вулицi. Потiм, просто з цiкавостi, прочитав, що йшов я по вулицi Тольяттi.

Десь над головою гучно вiдчинилося вiкно – я машинально пiдвiв голову i побачив, як жiнка похилого вiку провела по вулицi сонним поглядом, немов мiтлою. Провела i знову сховалася, залишивши вiкно вiдчиненим.

Мiсто прокидалося. Попереду показався транспарантик, що висiв над пустельною дорогою.


Генеральный спонсор Дня города —


Акционерное общество «Кулибин»

Ну от, зрозумiв я, на свято потрапив. Може, i менi з iхнього свята щось перепаде?

Але мiсто ще спочивало, хоча на моему годиннику стрiлки зустрiлись i показали за десять хвилин десяту.

Хвилин через п’ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у вiдчиненi дверi булочноi. Коли я пiдiйшов до черги, по обличчях ii членiв пробiгла стурбованiсть, i майже вiдразу я зрозумiв ii причину – з надр магазину гучний жiночий голос повiдомив, що булок бiльше немае. На моiх очах сконцентрована крива лiнiя черги розпалась, i людиатоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини через три, озирнувшись, я вже не побачив нi решткiв черзi, нi вiдчинених дверей булочноi – позаду лежала пустельна мертва вулиця.

– Ну гаразд, – сказав я собi голодному, – в свята зазвичай розгортають святкову торгiвлю, тож що-небудь я таки з’iм перед тим, як знайду пором або корабель.

Через пiвгодини я якимись невiдомими шляхами знову повернувся до вокзалу, хоча начебто i не звертав нiде – видно, мiсто було кругле, як земна кулька. Тепер бiля вокзалу було жвавiше – може, ще якiсь поiзди пiд’iхали, а може, люди просто вже почали прокидатися. Вiд вокзалу я цього разу пiшов iншою, не менш широкою вулицею. І вже через десяток крокiв побачив, що йде менi назустрiч астраханець iз небаченим бутербродом у руках. Це була поздовжньо розрiзана булка, щедро намазана чорною iкрою. Вiн ii тримав обома руками i на ходу з помiтним задоволенням жував свiй супербутерброд.

Те, що Астрахань – мiсто рибне, я i так знав, а тому сприйняв побачену картину як патрiотичний випендрас. Але коли хвилин через десять я зустрiв iще кiлькох громадян iз такими ж бутербродами – серед них одну стареньку в лахмiттi i з медаллю «За победу над Германией» на грудях, – вже задумався глибше. Тепер це було схоже вже не на простий випендрас, а на якусь благодiйну акцiю. Щоправда, вiд цього висновку я не став бiльш ситим, навiть якась заздрiсть до знедолених виникла – бач, згадали ж про них та iкрою нагодували на День мiста!

Продовжуючи свое напiвбезцiльне ходiння, я помiтив, що практично в усiх городян, що зустрiчалися менi на шляху, в руках були схожi величезнi бутерброди, щедро намазанi iкрою. Не всi з перехожих iз бутербродами нагадували своiм зовнiшнiм виглядом знедолених. Були серед них люди i цiлком респектабельнi.

Все прояснилося дуже скоро. Я вийшов на площу, де росiйськi прапори майорiли навiть над комерцiйними кiосками. І тут я побачив невеликi черги бiля цих кiоскiв. У руках усi громадяни, що стояли тут, тримали плескатi бутерброднi заготовки – поздовжньо розрiзанi булочнi батони. Зупинившись i поспостерiгавши, я зрозумiв механiзм святкування Дня мiста. Громадяни просували у вiконця кiоскiв своi довгi булки, а назад iх отримували вже вкритими iкрою. І при цьому нiяких документiв у громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що знайди я зараз булку – я отримаю такий же халявний обiд астраханського аристократа. Залишалося знайти булку. Спортивним кроком обiйшовши навколишнi вулицi, я зрозумiв, що з булками я запiзнився – всi булочнi були зачиненi, а бабуся, що проходила повз дверi однiеi з них, менi спiвчутливо повiдомила, що хлiб у мiстi закiнчився ще вчора.

Зневiрившись, я пiдiйшов до кiоску, у якого на моiх очах розсмокталася черга.

– У вас булкi не найдьотся? – запитав я.

– Ти что! – посмiхнувся молодий хлопець-продавець.

– А чорново хлеба? Єсть очень хочеться, – признався я, тиснучи на жалiсть. – Я только с поезда…

Хлопець зiтхнув, не забираючи з обличчя посмiшки.

– Дай-ка руку, – сказав вiн.

Я, не зовсiм розумiючи що i навiщо, простягнув йому в вiконце руку, думаючи, що покладе вiн менi в долоню який-небудь дармовий «снiкерс». Але хлопець нахилився на кiлька секунд, а потiм я вiдчув, як по моiй долонi розповзаеться щось липке.

– Хоть так поешь! – сказав вiн менi.

Я витягнув руку з вiконця – мою долоню було намазано сантиметровим шаром чорноi iкри.

Подякувавши своему «годувальнику», я вiдiйшов од кiоску, ще не зовсiм розумiючи, як я буду це iсти.

– Подходi ещо! – крикнув менi в спину хлопець.

Я йшов по вулицi, тримаючи у висячому положеннi свою намазану iкрою долоню. Час вiд часу пiдносив ii до рота i злизував язиком приемнi солоненькi iкринки. Вiдчуття свята мiста стало настiльки явним, нiби свято це перенеслося всередину мене. Я вже не заздрив тим, хто заздалегiдь запасся булками – менi теж було непогано. У випадкового зустрiчного я запитав, як пройти до порту. Вiн зробив рукою жест сiяча, i я зрозумiв, що порт тут величезний, i пiшов слiдом за напрямком його жесту, полизуючи свiй одностороннiй бутерброд.

До вечора, злизавши з долонi всю iкру та обiйшовши кiлька величезних портових пристаней i не знайшовши жодного пасажирського теплохода, не знiмаючи рюкзака, у знемозi я присiв у парку бiля пам’ятника Кiрову. Було ще свiтло. Я розумiв, що варто глибше поспiлкуватися з мiсцевим населенням – i я знайду те, що менi треба. Але так не хотiлося нi з ким спiлкуватись – у мене вже був життевий досвiд випадкових зустрiчей iз випадковими наслiдками. Був би це звичайний день, я б купив у газетному кiоску карту мiста й усе б сам знайшов. Але всi кiоски, крiм тих, у яких громадян намазували iкрою, були зачиненi. І я сидiв, вiдпочиваючи на зеленiй парковiй лавi, важкiй, iз чавунними литими боковинами. Сидiв у цiлковитiй самотностi й навiть громадян, якi прогулювалися навколо, не бачив.

Вiдпочивши з пiвгодини, я вийшов iз парку-скверу i знову опинився на мiськiй вулицi. Озирнувся на всi боки i побачив вiдчинене кафе. Над входом висiла широка дерев’яна дошка, багато разiв перефарбована. Пiдiйшовши ближче, я зрозумiв, що перефарбовувалася вона через часту змiну назв. Зараз кафе називалося «Моряк». Усерединi свiтили неяскравi лампи, пофарбованi в червоний i жовтий кольори. Без усяких абажурiв вони стирчали iз пригвинчених до низькоi стелi патронiв. На прилавку стояла батарея пляшок горiлки – «Фронтовая», «Пугачёв», «Слезинка», «Каспийская волна»… Вибiр назв тут точно був присутнiй, але горiлки менi не хотiлося.

– Чево? – прокуреним голосом запитала мене жiнка за прилавком.

– Вiно есть?

– Портвейн по тище за стакан.

Я взяв склянку рожевого портвейну, розлучившись iз м’ятою росiйською тисячею. Присiв за нестiйкий пластмасовий столик. Притулив до стiнки свiй рюкзак. Сьорбнув зi склянки. Смаку не вiдчув, але вiдчув тепло, що побiгло вниз по втомленому тiлу.

У кафе забiгла якась бабуся.

– Нюрка, одолжi трi тищi! – крикнула вона.

Буфетниця дала бабусi грошi, й та так само швидко вибiгла.

Потихеньку попиваючи портвейн, я добрався до половини склянки i вiдчув, що п’янiю. Треба було чимось закушувати, але алкогольна лiнь уже розповзлася по тiлу. Я машинально пiднiс до рота долоню з-пiд чорноi iкри i лизнув ii язиком. Смак iкри немовби в’iвся в шкiру, i я продовжував iз задоволенням злизувати невидимi iкринки з долонi, запиваючи iх портвейном. Поки не заснув там же, сидячи, схиливши голову на хиткий стiл i цим зробивши його бiльш стiйким.

Розбудив мене страх, що проник у протверезiлу, але ще сонну свiдомiсть. Я пiдвiв голову вiд столу – в кафе було темно, хоча з единого загратованого вiконця пробивалося всередину стiйке ранкове свiтло. В головi був присутнiй винний тягар, але вiн не дуже заважав думати. Я озирнувся, пiдiйшов до дверей – вони були зачиненi знадвору. Природно, що в кафе я був сам. На похмурому прилавку так само стояли горiлчанi пляшки. Я знайшов вимикач бiля вхiдних дверей. Увiмкнув свiтло. За стiйкою бару побачив електрочайник i бляшанку розчинноi кави. Заглянув у пiдсобку, знайшов там умивальник i умив обличчя. Зробивши собi кави, налив у неi кiлька крапель «Фронтовой» горiлки i знову сiв за свiй столик. Тепер у головi прояснилося, та й свiжiсть якось потроху почала повертатися в мое тiло. Щоправда, хотiлось iсти, але коли п’еш каву – думки про iжу вiдходять убiк. Мiй годинник показував пiв на дев’яту.

О дев’ятiй скреготнув замок вхiдних дверей, i в кафе хлюпнув потiк сонячного свiтла.

– А, проснулся! – пролунав прокурений, але доброзичливий голос господинi. – Чо ет тебя так от одново стакана вирубiло-то?

Я знизав плечима.

– А я смотрю, – вела далi вона, вже зайшовши за прилавок i натягуючи бiлу блузку на сiру футболку, – взял-то только одiн стакан i прiшол вроде трезвим, а развезло. Да ещо с рюкзаком. Ну, думаю, еслi витащу ево на улiцу i к стенке прiслоню – просньотся – нi рюкзака, нi одежди не будет… Взяла тебя, голубчiка кiевсково, i здесь оставiла…

– А откуда ви знаете, што я iз Кiева? – здивувався я. Вона вiдчинила ключиком якийсь ящик пiд прилавком i опустила на прилавок мiй паспорт.

– Што ж ти думаеш, я буду ково-то без проверкi в свойом хозяйстве оставлять? На!

Я пiдвiвся, взяв свiй паспорт i тут же машинально помацав кишеню, де разом iз паспортом лежав гаманець.

– Да ти што, голуба? – вона посмiхнулася. – Нiчево я там у тебя больше не iскала. А каби i iскала, то где-нiбудь понiже, да у п’яненькiх-то етово i не найдьош… А ти хозяйственний… Коля… Єщо кофе хочеш? Ілi похмелiться?

– Я би позавтракал… – осмiлiвши вiд ii ж фамiльярностi, мовив я.

– Щас, яiчнiцу будеш?

Хвилин через п’ятнадцять я вже жадiбно iв яечню, а вона сидiла поруч за столом, придавивши його своiми гострими лiктями, i дивилася на мене уважно, як мати або слiдчий. Їi доброта спровокувала мене на вiдвертiсть, i я розповiв iй, що хочу дiстатися Мангишлаку. Щоправда, не говорив навiщо. Просто, сказав, хочеться доторкнутися до пiскiв, по яких ходив Шевченко.

– Во времена! – зiтхнула вона. – Раньше то по Ленiнскiм местам, то по Брежневским, а теперь у каждой республiкi свой iдол.

– Ну почему iдол? – не погодився я. – Нормальний человек бил, в Пiтере с друз’ямi гусей воровал i жарiл…

– Ну да! – здивувалася вона. – Как Панiковскiй!..

Погодувавши мене, вона обслужила «транзитного» вiдвiдувача, що забiг випити своi ранковi сто грамiв i тут же помчав далi.

– До Мангишлака прямiком тебе отсюдова не добраться, – сказала вона, повернувшись до мого столика. – Єслi хошь, я разузнаю, как лучше.

– Пожалуйста! – попросив я.

– Ладно. Поработай тут пока за прiлавком, – дiловито сказала вона. – Вся водка по тище сто грамм, вiно – тища за стакан. А я через часiк вернусь… Да, паспорт дай!

Я простягнув iй свiй паспорт.

– І ещо, – додала вона. – У тебя чем платiть есть?

– Немного есть…

Залишившись сам у кафе, я став за прилавок i поглядав звiдти у вiдчиненi вхiднi дверi, що вiдкривали менi яскравий, весь в сонячному свiтлi поставлений у висоту прямокутник вулицi, який зрiдка перетинався перехожими.

Зайшов чолов’яга рокiв п’ятдесяти, в тiльняшцi й неголений.

– А Нюрка где? – запитав вiн.

– Через час будет.

Вiн кивнув i пiшов, нiчого не випивши.

Потiм зайшли двi серйознi й зi смаком одягненi жiнки, теж лiтнi. Взяли по сто грамiв горiлки. Тут же, не сiдаючи, випили i пiшли.

Нарештi повернулася Нюра. Я до цього часу так освоiвся в кафе, що, здавалося, змiг би в ньому прижитись i влаштуватися без труднощiв. Тiльки хотiлося менi цього? Нi, менi хотiлося на Мангишлак, хоча що там мене чекае – невiдомо. Але, може, тому так i хотiлося туди дiстатися? Та й узагалi, чи чекае мене там хоч щось? Не виникни ця дурна ситуацiя зi складом дитячого харчування, нiкуди б я зараз не поiхав. Просто був пункт А, з якого треба було тiкати в пункт Б. Гарненька задачка! Справдi, нiщо так не кличе в подорож, як небезпека для життя.

– Ну што, голуба, через пару дней рибзавод пойдьот по каналу на Каспiй. Хошь, можеш с нiмi, я договорюсь.

– А куда он пливьот?

– Рибзавод же ет, а не корабль. Он будет на Каспii стоять, потом то лi в Гур’ев, то лi куда ещо на отгрузку консерв пойдьот…

– А как же я до Мангишлака?

– Там разберьошся, к нему много суден подходят… У меня там подружка, Дашка, работает. Она тебе поможет…

Цiею випадковою зустрiччю я залишився задоволений. Навiть прокурений голос Нюри звучав для моiх вух приемно i дбайливо. До вiдходу рибзаводу я залишався в ii кафе, допомагаючи iй i пiдмiнюючи iнодi. І ночував там же, вiддаючи iй на нiч паспорт i залишаючись зачиненим знадвору. А через три днi вiдвела мене Нюра вранцi в порт i передала з рук до рук своеi подруги Дашi – круглолицьоi жiнцi рокiв тридцяти п’яти, схожоi здалеку на яскраво вдягнену бляшанку згущеного молока.




16


Незграбна прямокутна багатоповерхiвка плавучого рибзаводу вiдiйшла вiд причалу в полудень. Я стояв на палубi третього поверху, i здавалося менi, що не рибзавод вiдплив од причалу, а саме мiсто вiдштовхнулося вiд нас i попливло куди подалi. Сонце цього дня було особливо шкiдливим – висiло воно начебто невисоко, а пекло щосили. Залiзо плавучого вайла було таке розпечене – хоч яечню смаж. Духоту, що оточила рибзавод, мiг розiгнати тiльки волзький вiтерець, але повiтря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помiтно повз по гладенькiй водi, так поволi повз, що навiть волзька поверхня не реагувала, залишаючись тривожно нерухомою.

– Ей, котiк! Чево стоiш, пошлi в каюту! – гукнула мене Даша.

Я повернувся в каюту, яку до цього i роздивитися не встиг, лише рюкзак закинув i вийшов. Каюта була на двi особи, маленька, з квадратним вiконцем, завiшеним шматком салатноi матерii. У кутку бiля залiзних овальних дверей був умивальник, пiд ним – вiдро для смiття. Пiд вiконцем стояв столик iз будильником i важкою попiльничкою з литого скла. З бокiв каюти, як у купе поiзда, розташовувалися двi вузькi койки, акуратно застеленi, з подушками, якi стояли по-наполеонiвськи одним кутом угору.

– Вон та твоя, – вказала менi Даша на праву койку. – Будеш дньом здесь сiдеть, а вечером, когда народ п’яний, – гуляй себе по палубам, только не заблудiсь!

– А плить долго? – запитав я.

– Смотря куда, – розважливо вiдповiла Даша. – Тебе ж до етово, до Комсомольца надо?

– До каково комсомольца?

– Ну, залiв Комсомолец.

– А зачем он мне?

– Нюра сказала, што ти на Мангишлак хочеш? Так ето самая блiжняя точка, после Гур’ева ми туда пойдьом, а потом уже в другую сторону, до Мумри…

Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й невiдомо, як менi звiдти потiм вибратися? Що там е? Порт? Мiсто? Рибальське село?

– Даш, а там што, прiставать завод будет? – запитав я.

– А чево ему там прiставать? Нет, рибу прiмем от тралеров, покрутiмся день-два i дальше.

– А как же я сойду?

– Договорiмся с какiм-нiбудь судном, – упевнено пообiцяла Даша. – Ладно, сiдi тут, еслi захочеш – водка в тумбочке под столiком, вода в кране. Там же в тумбе консерви, еслi проголодаешся. А мне на летучку надо.

Плавно вiдчинились i зачинились важкi овальнi дверi. Я залишився сам. Присiв на свою койку. Потягнувся до вiконця i, вiдсунувши саморобну салатну фiранку, виглянув на волю. Перед вiконцем, метрiв за два, було видно пофарбований сiрим бортик, за яким пропливав невидимий берег. Тiльки смужка блакитного, пропеченого сонцем неба – ось i весь вигляд iз вiкна на знамениту волзьку природу.

Я прилiг на койку i прислухався до тишi. Тиша виявилася досить гучною – якiсь глибиннi дзижчання та шуми, здавалося, звiдусiль проникали в каюту. Але вiдсутнiсть рiзких звукiв робило цi шуми мирними, природними, як шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумiв.

Менi згадалося мiсто Астрахань, яке щойно вiдчалило. Згадалось iз вдячнiстю. Я пiднiс праву руку до носа, понюхав долоню i всмiхнувся сталому запаху чорноi iкри. Потiм автоматично пiдставив пiд нiс другу долоню, i тут уже мiцний запах корицi перемiг солоний запах iкри. Це мене не засмутило, навпаки – я немов отримав iще один доказ рiзноманiтностi життя та його запахiв. І згадав Киiв, Пущанське кладовище, теку з рукописом, витягнуту з могили. Далi згадувати Киiв не захотiлось, i я знову понюхав долоню правоi руки. Мене потiшило, як запах мiг перемикати спогади та думки. Я всмiхнувся недавньому минулому ледачою, трохи сонною усмiшкою. І задрiмав.




17


Увечерi, повернувшись iз роботи, Даша вiдпустила мене «погуляти». Щоб дiйсно не заблукати – був у мене такий острах – я гуляв по своему поверху. Вийшов на палубу i хвилин за двадцять не поспiшаючи, зупиняючись i роззираючись, обiйшов по периметру все громаддя плавучого рибзаводу. Обабiч нього рухалися назад, у бiк Астраханi, далекi, але помiтнi, вбого обсипанi зеленню береги. Почервонiле сонце зависло праворуч i видно було, як вiдступае воно пiд потужною повiтряною хвилею вечiрньоi прохолоди. В повiтрi пахло рiкою, вiтерець куйовдив волосся. Вечiрня свiжа вологiсть бадьорила. І бадьорила, очевидно, не тiльки мене. Усерединi рибзаводу вирувало життя. З його надр по довгих залiзних коридорах через завiшенi вiкна кают просочувалися на палубу голоси, смiх, крики. І в мiру того як сонце, опускаючись пiд вагою вечора, ставало ясно-червоним i слабшало, все голоснiше лунали з надр рибзаводу цi голоси та шуми, i вже не виникало нi найменшого сумнiву, що ось-ось вони вирвуться на палубу, вихлюпнуться за борт i де-небудь далеко, на одному з берегiв який-небудь рибалка, сидячи бiля багаття, обернеться на далеке плавуче чудовисько, що свiтиться десятками квадратикiв вiкон i розливаеться по вечiрнiй Волзi безлiччю голосiв.

Стемнiло швидше, нiж я очiкував. Якось раптово мене обступила темрява, i цю темряву тут же пiдкреслив квадрат жовтого свiтла, що випав iз вiкна чиеiсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився – двi фiгури, два вогники сигарет. Цi сигаретнi свiтлячки то завмирали, то описували дугу – чiтку й багаторазово повторювану – вiд бортика палуби до рота i назад.

Я прислухався, чекаючи зрозумiти з голосiв, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п’ять. Раптом один вогник сигарети падаючою зiркою полетiв за борт, i жiночий приглушений голос сказав: «Так етому козлу i надо!» Другий голос, жiночий також, але дзвiнкiший, мовив: «Ага!» – i обидвi фiгури почали вiддалятися вiд мене, залишивши позаду на поручнi бортика згасаючий вогник. Я пiдiйшов до нього i пальцем зiпхнув тлiючий бичок за борт. Подививсь iм услiд. Скреготнув залiзний овал дверей, що виходили на палубу iз загального коридору.

Я вирiшив iще постояти. Номер каюти я пам’ятав i, перебуваючи на своему поверсi, заблукати вже не боявся.

Хвилин через двадцять повернувся в каюту. Даша сидiла в ситцевому халатi на своiй койцi. На столику стояла почата пляшка горiлки, два гранчаки та велика чашка з холодною водою.

– Нагулялся? – запитала вона.

– Да.

– Вип’еш?

– Чуть-чуть…

Вона налила в склянки грамiв по п’ятдесят.

– Паскудний день севодня, – поскаржилася вона, простягаючи менi склянку.

Я взяв склянку, сiв на свою койку в узголiв’i, поближче до столика. Подивився на Дашу – хоч що б вона одягала, все одно дивовижна округленiсть ii тiла наче випирала з цього одягу. Округленiсть ця була як би поздовжньою, тiльки великi пiдiйнятi груди порушували вiдчуття всебiчноi гладкобокостi.

– Ти чево впялiлся? – з посмiшкою запитала Даша. – Красiвой баби не вiдел? Пей уже!

Поцокались i випили. Даша схопила чашку з водою, запила. Потiм простягла ii менi. Я теж вiдсьорбнув.

– Єсть хочеш? – запитала Даша.

Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки пiд столом i витягла звiдти бляшанку рибних консервiв.

– Ет нашi, – не без гордостi сказала вона. – В масле.

Вона вмiло розкраяла бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевцi. Дiстала з тумбочки двi виделки i передала одну менi.

Їли ми голосно i з задоволенням. Спустошили бляшанку за кiлька хвилин. Потiм вона запитала:

– Єщо?

Я кивнув, i iсторiя повторилася. Пiсля другоi бляшанки на душi настало умиротворення. Ми випили ще грамiв по п’ятдесят.

– Паскудний день севодня бил… – поволi мовила вона, опустивши на стiл чашку з водою. – Сначала конвеер не запускался, потом замиканiе в автоклавном цеху, потом етот козьол Мазай… iнженер по охране труда… с утра п’яний i всех подряд щупает… Нет, штоб по-человеческi – вечерком, на палубе, а то прямо в цеху! І чево ти щупаеш, еслi он у тебя вiсiт, как покойнiк? А? Чево щупать? Тьфу!

Я слухав Дашу, i хоч горiлка трохи розслабила мене, але ii слова змусили трохи напружитися, немов я опинився перед левицею, готовою до стрибка. Одначе хвилини через три я зрозумiв, що моi побоювання марнi. Даша переключилася з Мазая на укладку каспiйського оселедця в бочки i тепер iз азартом говорила про смак слабкозасоленоi риби.

– Я тебя туда ночью отведу, когда все п’яние. Возьмьом iз загашнiка i прямо у бочкi, ето – как в раю! нiкогда не забудеш! Ти ещо вип’еш?

Я кивнув. Вона розлила горiлку по склянках.

– Больше севодня не будем, – сказала Даша, ховаючи порожню пляшку пiд стiл. – Економiка должна бить економной. Терпеть не могу ходiть, как тут прiнято, по каютам под утро i випрашiвать по сто грамм… Свойо должно бить своiм!

Ми випили. Вона знову запила з чашки, потiм вiдiйшла до умивальника, набрала ще холодноi води й повернулася до столика.

– Ти не думай, я – не п’ющая, ето так, для закалкi i борьби со временем… Делать-то тут нечево. Пливьош, работаеш, пйош. А как домой прiедем iлi где стоiм – тут уже можно i культурно пожiть. Кнiжку купiть, в кiно… Ти вот сам кнiжкi чiтаеш?

– Да.

– Хорошее ето дело – кнiжкi чiтать… – Даша кивнула i замовкла, замислившись.

– Только одново етово мало, – хвилини через двi додала вона, виринувши зi своiх роздумiв i втупившись менi у вiчi.

Очi в неi були карi.

У вiконце каюти хтось постукав.

– Чево? – крикнула Даша.

– К тебе можно? – запитав хриплуватий жiночий голос. – Поговорiть…

– Нет, нельзя, Катька. Завтра в цеху наговорiмся!

За вiкном пролунали не по-жiночому важкi кроки, що вiддалялися.

– Поговорiть ей захотелось! – невдоволено хитнула пiдборiддям у бiк вiкна Даша. – Как Ваську у меня отбiла – так говорiть не хотелось, а как он ейо на хрен послал, так сразу «к тебе можно?». Ти еслi спать хочеш, не стесняйся меня, можеш раздеваться i ложiться. Я сейчас тоже, мiнут через пять… Вийду, папiроску сперва курну…

Вона пiдвелася з койки.

Залишившись сам, я швидко зняв джинси та футболку i залiз пiд легку ковдру. «Цiкаво, – подумав я, – а що б робив Шевченко, якби опинився в моiй ситуацii? Як би вiн поставився до цiеi Дашi? Поширилася б його жалiслива любов до жiнок i на неi, сильну i по-материнськи грубувато-добру? Адже i в нiй е щось вiд «батькiвщини», не важливо – вiд якоi. Дiйсно, немов само собою порiвняння напрошуеться – жiнка-краiна. Самодостатня, рiшуча, незалежна…»

За вiконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь чоловiк. Коли його лункi кроки затихли, думки моi побiгли вже в iншому напрямку. Я думав про майбутне, про найближче майбутне, назустрiч якому я прямував. «Було б добре, – подумав я, – коли б менi, росiйськiй людинi, вдалося знайти цi записи Кобзаря. Чим не вклад у розвиток дружби мiж двома братнiми народами?!.» З цими думками я i заснув.




18


Весь наступний день ми пливли по Волго-Каспiйському каналу, який я спершу вважав за Волгу. Але Даша мене просвiтила.

– Погодi, котiк, вийдем в Каспiй – так спокойно не будет, – сказала вона вранцi, виглянувши у вiкно, за яким коли що i здавалося спокiйним, то тiльки сине небо, адже бiльше нiчого видно не було.

Потiм вона пiшла в свiй цех i повернулася тiльки до шостоi вечора. А я то сидiв у задумi, то дрiмав. Загалом, набирався сил. Увечерi бродив по периметру свого поверху, розглядав мешканцiв рибзаводу, що проходили повз мене в компанiях i поодинцi. Люди як люди, тiльки очi червонi й у деяких – горять. Я розумiв, що життя i робота в одному i тому ж мiсцi обтяженi психологiчними вiдхиленнями. Пам’ятаю навiть, як щось нам у школi пояснювали про труднощi одиночних i парних космiчних польотiв – у тому сенсi, що хотiти стати космонавтом i бути ним у реальностi – це двi сумнi протилежностi. Але, мабуть, порiвнювати труднощi життя на плавучому рибзаводi з труднощами космонавтiв просто грiх. Тут було безлiч людей, рiзностатевих, рiзного вiку. І в мiру свого розвитку та уяви вони знаходили собi вiдповiдне дозвiлля. Та й той факт, що на менi вони навiть погляду не затримували, показував, що нi вiд самотностi, нi вiд недостачi нових облич вони не страждали.

Я прилiг грудьми на бортик i дивився на сiруватий берег, що пропливав далеко. Припухле червонувате сонце висiло на краю неба по iнший бiк корабля, i тому тут особливо вiдчувалося наближення вечора. Внизу срiблилася вода. Було спокiйно i в повiтрi, й на душi. І люди, вiдгупавши взуттям по лункому залiзу палуби, розiйшлися по мiсцях, де мали намiр чи то випити, чи просто поговорити.

Набравшись вiд вологого вечiрнього повiтря свiжостi, я повернувся в каюту. Ми знову iли консерви, пили потихеньку горiлку, запиваючи водою. І Даша знову ненав’язливо розповiдала про трудовi буднi.

– Завтра запускаем холодiльний конвеер i консервную лiнiю, – говорила вона твердим голосом. – В холодiльнiке риби дня на четире работи, как раз, пока начньом прiйом свежей – холодiльнiк опустошiм. Тонн десять консерв закатаем… Жаль, што в холодiльнiке однi сельдевие… Єслi i попадьотся какая белужка – кто ейо заметiт, тот i стащiт. А я не на конвеерi, я на ОТК буду в етот раз… Слушай, а чево ти на Мангишлак? Ти, часом, не маковий гонец?

– Нет, – я хитнув головою. – Я хочу посмотреть форт Шевченко… по ево местах побродiть…

– А он у вас што? – запитала Даша.

– Да так, поет, борец за нацiональную iдею…

– Вроде Жiрiновсково?

– Нет, он бил тiхiй, спокойний. Стiхi пiсал про женщiн… такiе, с жалостью…

– Чо, ему женщiн, што лi, жалко било?

– Било, – пiдтвердив я.

– Інтересно, – щиро мовила Даша. Замислилась. – Я вообще-то стiхi не чiтаю. Про Анжелiку чiтала несколько кнiг i «Мать» Горьково. Горькiй мне больше понравiлся, но «Анжелiка» – увлекательней. Не помню, кто ейо напiсал… А стiхi я i в детстве не любiла. Только когда Роберт Рождественскiй по телевiзору чiтал – слушала. Но ето ж только по восьмим мартам он чiтал…

Вона позiхнула, прикривши рот долонею.

– Што-то спать хочется, – поволi мовила втомленим голосом.

Потiм, не звертаючи на мене нiякоi уваги, зняла з себе ситцевий у збляклих квiточках халат i залишилася в трусах-шортах бежевого кольору та в ситцевому лiфчику, теж у квiточку. Забралася пiд ковдру.

– Свет виключi! – попросила вона. – І водку допей, еслi можеш. Нехорошо сльози оставлять…

У пляшцi дiйсно залишалося на денцi, i я вилив залишки горiлки у свою склянку. Потiм вимкнув свiтло i зi склянкою в руцi пройшов внутрiшнiм коридором на палубний периметр. Обперся об бортик i подивився на воду, що мiнилася чи то патиною, чи то старим потемнiлим срiблом.

На небi горiли великi зiрки. Три штуки. Висiли вони невисоко, а над ними мерехтiв iнший зоряний дрiб’язок, незлiченний, як нiчна мошкара, що збилася навколо одного-единого дорожнього лiхтаря.

За моею спиною горiло вiконце чиеiсь каюти, за яким iшла гучна весела розмова. Дзвенiли склянки, згадувалися випадки з минулого – звичайнi, що вiдбуваються з кожним по багато разiв у життi. Але тут, пiд веселощi та горiлку, вони слухались уважно i шанобливо, i навiть я постояв, завмерши, хвилин п’ятнадцять. Слухав i всмiхався. Якийсь сiльський вечiр виходив. У руках – склянка iз залишками горiлки. На небi – зiрки, за спиною – вiконце, за вiконцем – розмови.

Я допив горiлку i, повернувшись у каюту, лiг i поступово заснув пiд неголосне, але наполегливе похропування Дашi.




19


Наступного вечора рибзавод випливав у Каспiй. Раннi зiрки ненав’язливо i неяскраво поблискували на ще свiтлому небi. По периметру палуби прогулювалися трудящi плавучого гiганта. Я стояв бiля бортика i дивився на воду – Даша сказала, що як тiльки увiйдемо в Каспiй, вода позеленiе.

Повз мене з реготом пройшла компанiя жiнок, i в повiтрi бiля мене затримався запах свiжоi риби. Але буквально через пiвхвилини свiжий солонуватий вiтерець зiгнав його.

Рибзавод погойдувався на невисоких хвилях, i це було для мене новим вiдчуттям. Ранiше менi важко було б уявити, що хвилям виявиться пiд силу розгойдати це громаддя, але тепер я вже розумiв, що Каспiйське море може все: i освiжити, i нагодувати, i втопити…

– Ей, котiк, не простудiшся? – пролунав за моею спиною голос Дашi.

– Так ведь не холодно, – не оглядаючись, вiдповiв я.

– Тут такiе ветеркi на Каспii – враз просквозят, – зi знанням справи сказала Даша. – Пойдьом лучше в каюту.

Вранцi я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще погойдувався – видно, це i було причиною мого неспокiйного сну i важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла бляшанка «Каспийской сельди», той самий куценький ножик i огiрок.

«Дбайлива», – подумав я, дивлячись на залишений менi снiданок.

Попоiв, потiм умився. Виглянув за фiранку назовнi – небо полискувало свинцем. Схоже, що погода мiнялася до гiршого.

Скiльки менi ще пливти з ними?

Не те щоб подорож ця була неприемною, але просто ii одноманiтнiсть починала мене втомлювати: однi й тi ж консерви, одне i те ж море. Тiльки небо дозволяло собi мiняти колiр, а так усе те саме.

Десь у коридорi пролунав неясний, але дивовижно гучний механiчний голос. Я пiдскочив до дверей, вiдчинив iх i прислухався.

«Фельдшеру срочно прiбить в третiй цех!» – знову повторив механiчний голос гучного зв’язку.

Цей голос iще разiв зо три викликав фельдшера в третiй цех, а потiм знову стало тихо.

Несподiвано, хвилин через двадцять у каюту прийшла Даша. Вона була одягнена в колись бiлий робочий комбiнезон, на головi – зелена косинка. Обличчя червоне i в очах – вогники.

– Короткiй день! – з посмiшкою сказала вона, стягуючи косинку i розсипаючи по плечах каштанове волосся. – Конвеер остановiлi…

– А чево? – запитав я.

– ЧП. Девчонкi п’яново Мазая в углу зажалi i головку ему отрезалi. Пока однi держалi, Машка ету головку в дозатор бросiла, так што она с рибой в какую-то консерву попала… Там такой хай поднялся! – Даша розсмiялася. – А он бегает, конвеер остановiл, начал банкi откривать – iскать средi сельдi свой кончiк…

– Ну i как, нашол?

– Где там! Пятсот банок с лiнii вишло – все не откроеш, да i еслi б нашол, он што, ево обратно стал би прiшiвать? А?

Я знизав плечима.

– Сейчас врачi всьо могут прiшiть, кроме голови, – сказав я.

– А где у нас тут врачi? У нас тут одiн фельдшер – Коля, он раньше ветерiнаром бил, а потом на людей переучiлся. Он прiшол, облiл Мазаю обрезок зельонкой i бiнтом замотал – вот i всьо прiшiванiе! Вот кто-то консерву купiт! Ха! Подумает, што ето печень трескi попала!!!

Веселощiв Дашi я подiлити не змiг. Якось навiть сумно стало.

«Інша рiч могили ночами розкопувати?» – ехидно зреагувала на мiй настрiй моя ж думка. «Ну, могили – це щось зовсiм iнше, – заперечив я iй. – У могилi коли хто лежить, так тiльки мертвий, якому все одно – розкопають його могилу чи нi. Може, йому навiть приемно буде – бачиш, мовляв, i пiсля смертi у когось до нього справа…»

Даша, не соромлячись моеi присутностi, переодяглась у рожевий сарафан, вмила обличчя i руки. Потiм, усе ще з посмiшкою на круглому обличчi, всiлася на свою койку.

– Ночью шторм будет, так што севодня пiть нельзя, – сказала вона. – Кушать хочеш?

Я замислився. А вона тим часом нахилилася пiд стiл i витягла звiдти двi бляшанки «Каспийской сельди».

Щось у мене на обличчi скривилося, видно, коли я побачив цi бляшанки, i Даша, хихикнувши, сказала:

– Не бойся! Ето старая партiя, сюда девчонкi нiчево не бросалi…

Ми пообiдали, але задоволення вiд iжi я не вiдчув.

– Пойду курну, – Даша пiдвелась i, прихопивши з собою двi порожнi консервнi бляшанки, вийшла з каюти.

Заштормило годинi о восьмiй. Заштормило раптово i сильно. Даша вже лежала на койцi, а я стояв бiля борту, мiцно схопившись за нього руками. Дивився на чорнi асфальтовi хвилi, що здiймалися на кiлька метрiв. Цi хвилi не били в борт, як я спочатку чекав, а намагалися виштовхнути плавучий рибзавод iз води. Спочатку вони це робили м’яко i легко, але вже через короткий час, набравши силу, заходилися пiднiмати i кидати його, як iграшковий кораблик, i я, злякавшись i ледве не впавши за борт, вiдступив, зачинивши за собою важкi залiзнi дверi з бiчними затискачами. Повернувся в каюту.

Даша, здавалося, спала, хоча звичайного ii хропiння чутно не було. У всякому разi нiяких звукiв вона не видавала, лежала обличчям до стiни. Каюта хиталась, i я хитався разом iз нею, утримуючи рiвновагу. Швидко роздягнувся, лiг пiд ковдру, але майже зразу штормовий удар скинув мене на пiдлогу. Я схопився за залiзну нiжку столика. Пiдвiвся i знову лiг на койку. Але хвилин через десять черговий удар знову скинув мене на пiдлогу.

– Ідi сюда, котiк! – м’яко пролунав голос Дашi. – Ти больно льогкiй, с такiм весом сам на койке не удержiшся!

Ось тодi я i зрозумiв причину огрядностi й округлостi бiльшостi жiнок, якi працювали на рибзаводi. Я зi своею ковдрою перебрався на Дашину койку, i хоч було там тiсно, виявилося, що «цей бiк каюти найменш небезпечний при артобстрiлi». Та й Даша обняла мене своею важкою рукою, ласкаво утримуючи мое легке тiло i захищаючи цим вiд грiзного каспiйського шторму.

Прокинувся я, весь просочений теплом Дашi i запахом риби, який чомусь видiляли ii пахви. Даша солодко спала, i менi не хотiлось ii будити. Тому я лежав нерухомо. А щоб звiльнити себе вiд запаху риби – пiдсунув пiд нiс долоню лiвоi руки. Тепер, в оточеннi запаху корицi, нiщо мене не дратувало.




20


Шторм заспокоiвся до полудня наступного дня. Його змiнив по-вiйськовому одноманiтний рух безкiнечних невисоких хвиль. Хвилi цi були слабкими i навiть своею масовiстю не могли змусити рибзавод захитатися. Вiн упевнено плив у своiх виробничих справах назустрiч подальшим трудовим успiхам, якi, мабуть, приемно виокремлювалися на тлi конвеерноi монотонностi його життя. Його подвiйний рух досi вражав мене. Саме поняття плавучого або мандрiвного заводу, незважаючи на свою очевиднiсть, було для мене чимось фантастичним. І навiть моя особиста присутнiсть на його борту ще не доводила менi остаточно реальнiсть того, що вiдбуваеться, i навколишнього. Хоча, начебто, що тут дивного? Пливе корабель-завод, капiтан вибирае його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, i так вони вдвох годують краiну рибними консервами. Нi, все одно звучить нереально…

Я дiстав iз тумби пiд столом бляшанку «Каспийской сельди», розкрив i, уважно оглянувши вмiст i не знайшовши в ньому нiчого стороннього, пообiдав.

Даша була в цеху. Я досi не знав, де ii цех – вище чи нижче цiеi палуби? Ну та й не так це було важливо. Я-то там не працював.

Пiсля обiду постояв бiля борту, вдивляючись у нервову лiнiю стику моря i неба. Раз у раз на маревнiй, гойдливiй лiнii каспiйського горизонту виникали цятки кораблiв. І море через це здавалося менi маленьким i тiсним. Я не боявся цього моря – в ньому, мабуть, важко було б загубитися… Хоча хто його знае, краще не пробувати…

Через кiлька днiв Даша повiдомила, що наступноi ночi буде шхуна, яка мене пiдкине до Мангишлаку. Я дуже зрадiв цiй новинi й почав iз нетерпiнням чекати пересадки.

Нiчна пересадка на рибальську шхуну запам’яталася менi перш за все дивними металевими звуками. Шхуна пiдiйшла впритул до борту, i на неi з нижнього периметра скидали мiшки з чимось залiзним. Спочатку менi здалося, що в мiшках – консерви, але коли почали дiйсно скидати консерви, до того ж не в мiшках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я вiдразу зрозумiв неправильнiсть своеi здогадки.

А нiчне завантаження тим часом тривало. Я стояв бiля кремезного Ванi, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Вiн уважно стежив за тим, що вiдбувалося, час вiд часу перекрикуючись iз двома рибалками, що знаходились на шхунi. Нарештi вiн крикнув: «Всьо! Долгов нет. Єщо етово парнiшку возьмьоте до берега!» І при цьому вiн двинув мене рукою по плечу, вiд чого я сiпнувся. Чоловiк унизу кивнув. Ваня кинув мiй синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гуркнув на палубу – Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервiв, i тепер вiн важив, мабуть, кiлограмiв п’ятнадцять—двадцять.

– Давай, пригай! – Ваня подивився на мене.

До шхуни було метрiв три. Вона трохи гойдалася на хвилях. Менi зробилося страшнувато.

– Давай-давай, не дрейфь! – квапив Ваня.

Я перелiз через борт i знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

– Давай, словят онi тебя!

Я стрибнув, i дiйсно, двое рибалок спiймали мене, пом’якшивши мое приземлення.

– Марат, заводi! – сказав один iз них другому.

Вони якось швидко зникли на цiй невеликiй шхунi, залишивши мене самого серед мiшкiв, ящикiв i повалених пiд правим бортом сiток iз великими бiлими поплавками.

Шхуна здригнулась i почала вiдходити вiд височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, поруч iз водою, було прохолодно. Я присiв на мiшок i тут же схопився – напоровся задом на щось гостре. Помацав руками й обiмлiв: у мiшках поза всяким сумнiвом була зброя – чи то гвинтiвки, чи то автомати…

«Ось тобi й маеш! – подумав я, перебираючись i влаштовуючись на ящику з консервами. – Хороша шхуна, з уловом…»

– Ей, братан, сюда iдi! – покликала мене фiгура, що виглянула з боку стерновоi кабiни.

Я взяв свiй рюкзак i пiшов. Зупинився бiля кабiни. Тут же був вхiд у каюту, що розташовувалася пiд палубою.

– Степан, – простягнув менi руку чоловiк, який покликав мене. – А там, за рульом, Марат…

– Коля, – вiдрекомендувався я.

– Випiть хочеш? – запитав Степан.

– Спасiбо, нет.

– Ну, захочеш – скажi. Ми-то самi не пйом, но для гостей всегда iмеется… Ти, Коля, случайно не маковий гонец?

Удруге я почув схоже запитання.

– Нет, – сказав я, не знаючи, але здогадуючись, що може означати це словосполучення.

– Жаль, – поволi мовив Степан. – А то б тебе работкi подбросiлi… Да ладно, iдi полежi… Ми тебя утречком висадiм… Тебе ж всьо равно где? Лiшь би от жiлья подальше? Да?

Я кивнув.

Мене раптом стало хилити в сон: ця дрiбна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту i прилiг на ближню койку. Тут же попливла перед очима якась кольорова пляма. Потiм настала цiлковита темрява – це я вже спав, чуючи працьовите бурчання дизелька, що сховався десь тут же, пiд пiдлогою каюти.

Крiзь немiцний сон посеред ночi чулися менi якiсь розмови, брязкiт залiза. Потiм був удар, i я машинально втиснувся в лiжко, виставивши праву руку вбiк. Але потiм настало затишшя, i знову заколисуюче забурчав дизельок.

Вранцi мене розбудили. Я вийшов на палубу, i перше, що кинулося менi у вiчi – це вiдсутнiсть брезентових мiшкiв, у яких мiстилася зброя. Картоннi ящики з консервами акуратно стояли, складенi пiд лiвим бортом.

– Вон твой берег! – сказав менi Степан.

Я подивився на пустельний, з вiдногами брудно-жовтий берег. Нiчого привабливого в ньому не було. Раптове вiдчуття чи то розпачу, чи то розгубленостi раптом скувало мене. Я мовчав i дивився вперед. Пiд ногами погойдувалася палуба, а жовтий безликий берег погойдувався метрiв за сто вiд нас.

– Щас Марат подрулiт, тут глубоко, можем совсем блiзко подойтi. У тебя вода есть?

– Вода? – перепитав я, повертаючись зi свого зацiпенiння.

– Пiтьевая.

– Нет.

– Ну ти дайош… – Степан здивовано похитав головою. – Ладно, дадiм тебе балон.

Балоном вiн називав п’ятилiтрову пластикову канiстру. Вiн витягнув ii з каюти i поставив поряд iз моiм рюкзаком.

– Ето ж пустиня, – сказав вiн трохи роздратовано. – Тут тебе нi крана, нi пiвной!

Я кивнув, даючи йому зрозумiти, що сам усвiдомлюю свiй iдiотизм. Треба сказати, що я дiйсно в цей момент гостро вiдчув цей iдiотизм, завдяки якому опинився чорт-зна де i збирався через хвилин двадцять опинитися ще далi вiд дорiг i вiд людей. На губах виникла нервова сухiсть. Я машинально взяв п’ятилiтровий балон, вiдкрутив кришку i ковтнув води.

Стало якось не по собi. Але берег невблаганно наближався. Залишалося до нього вже метрiв сорок чи тридцять. Кам’яне плато, пiдмите бiля пiднiжжя хвилями i ними ж зализане, здiймалося метрiв на два. Через нерiвнi промiжки верхня лiнiя плато порушувалась, i там уже хвиля облизувала камiння, що обсипалося вниз, а по ньому, як по сходах, можна було забратися вгору.

У якийсь момент шхуну труснуло, i Степан, зiгнувши шию в бiк кабiни, крикнув:

– Марат, стопорi!

До берега залишалося метрiв три.

– Давай твоi вещiчкi сбросiм, штоб не намоклi, – сказав Степан, пiдходячи до рюкзака.

Розгойдавши вдвох рюкзак, ми викинули його на берег, потiм поряд iз ним упала i канiстра з водою.

– Пригай! – сказав менi Степан, киваючи головою в бiк берега. – Скоро солнце прiжарiт – за пять мiнут висохнеш!

Я попрощався з ним i з Маратом, подякував iм та, вiдштовхнувшись ногами вiд борту, шубовснув у джинсах i футболцi в каламутну каспiйську воду.

– Ей, – гукнув мене Степан, коли я в обважнiлому вiд води одязi вибрався на вузький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. – Єслi што перевезтi надо – ми всегда можем! Разищi! Шхуна «Старый товарищ».

Знову неголосно загарчав дизельок, i шхуна повiльно попливла влiво, поступово збiльшуючи вiдстань мiж собою i берегом. Я провiв ii поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.

У мiру того, як «Старый товарищ» вiддалявся, я все гострiше й гострiше вiдчував свою самотнiсть. І ось уже коли i слiд «товарища» розчинився в метушливих хвилях Каспiю, до мене прийшов несподiваний спокiй, почуття близьке до приреченостi. Я перетягнув своi речi нагору, на це дивне кам’яне пiдвищення, як виявилось, укрите теплим пiском. Озирнувся на всi боки. Присiв на пiсок поряд iз рюкзаком i канiстрою. Надi мною свiтило сонце, i вiтерець, який нiс у собi запах Каспiю, сушив мое волосся. Йти нiкуди не хотiлося. Не було в мене нi компаса, нi взагалi якихось знань про пустелю. Зате була вода i рибнi консерви, але одне не замiнювало iншого. Треба було налаштовувати себе на прийняття рiшення, але я розумiв, що нiяка логiка менi не пiдкаже – в якому напрямку йти. Треба було запитати у Марата або Степана, але у мене просто не вистачило на це розуму.

«Гаразд, поки що пiду вздовж берега, – вирiшив я. – Може, куди вийду?! Але спочатку треба висохнути…»

Я лiг на теплий пiсок, повернувся на бiк. Усе одно було якось неприемно в мокрому одязi. Я встав, роздягнувся догола – лише годинник на руцi залишив – i, розклавши одяг на пiску, прилiг поряд i вiдчув себе господарем величезного нудистського пляжу.




21


Прокинувся вiд спеки. У перегрiтiй сонцем головi повiльно бродили немов оплавленi думки. Це було схоже на тепловий удар. Я дотягнувся до футболки i накинув ii на голову.

Одяг мiй повнiстю висох. Я струснув джинси, i пiсок легко з них обсипався. Але уявити собi, що в таку спеку я надягаю джинси, було важко. Подивився на сонце – воно висiло майже по центру неба.

Глянув на годинник i побачив пiд склом воду, пiд якою обидвi стрiлки застигли на дев’ятiй ранку – часу моеi висадки на цей берег.

«Ну от, – подумав, – наближаюся до умов Робiнзона…» Поступово моя голова, вкрита футболкою, охолола, i думки знову набули прочитувальноi форми i розмiреного ритму. Я зiбрав увесь одяг у рюкзак, надiв тiльки спортивнi труси на випадок непередбаченоi зустрiчi. Хоча кого я мiг тут збентежити – навiть уявити важко. Рiшуче озирнувся i, закинувши важкий рюкзак на спину, а в праву руку взявши канiстру з теплою водою, пiшов майже по краю кам’яного плато, що утримувало пiсок вiд сповзання в Каспiй. Пiшов слiдом за шхуною «Старый товарищ», яка давно вже перепливла горизонт.

Лiнiя берега, що повторювала край кам’яного плато, була порiзаною i нерiвною. Я швидко зрозумiв, що iнодi мае сенс зрiзати кути, якими плато вклинюеться в води Каспiю. Заощадивши сили на цих кутах, я пройшов не менше кiлометра перш, нiж вiдчув бiль у плечах i втому ступнiв, якi не звикли до руху по гарячому ворушкому пiску.

Зупинятися на привал пiд палючим сонцем було справою нерозумною, i я, знайшовши черговий провал плато до моря, спустився на мокрий берег i сiв у печерi, видовбанiй хвилями. Тут вiд раптового холоду по шкiрi побiгли мурашки. Перепад температур був неймовiрний. Пахло вогкiстю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.

Я зняв рюкзак. Зiтхнув, подивившись на червонi смуги вiд його лямок на плечах.

Захотiлось iсти, i я дiстав бляшанку «Каспийской сельди». Розкривши ii ножем, цим же ножем поколупався в шматочках риби i, не знайшовши нiчого зайвого, пальцями перекинув шматочки риби в рот i запив ii ж власним соком «с добавлением масла», як було написано на бляшанцi. Запив iжу теплою водою з канiстри – на язику залишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити канiстру, опустив ii у воду бiля берега, мiж двох каменiв, якi вiдвалилися колись вiд краю плато.

Поступово тiло мое звикло до прохолоди, гусяча шкiра пройшла, i бадьорiсть мало-помалу почала повертатися.

Я сидiв на холодному каменi. Дивився на море, на косi лiнii хвиль, якi спокiйно i монотонно шлiфували берег.

«Життя прекрасне…» – думалося менi, хоча думалось якось сумно i з iронiею. Сам я iронiзував над собою чи думка ця була якимось внутрiшнiм мiражем, заподiяним спекою, – не знаю. Хоча якщо мiраж виникае всерединi, у формi думки, та ще й першого дня перебування в пустелi – це вже зовсiм сумно.

Але менi не було сумно. Менi було спокiйно i не хотiлося нi рухатися, нi йти з цього затишного прохолодного куточка. Менi нiчого не хотiлося. Хiба що просто сидiти й дивитися на море, яскраве, блискуче на сонцi, вiд якого я так добре сховався.

Не знаю, скiльки часу я просидiв бiля моря, вiдпочиваючи i насолоджуючись вiдсутнiстю спеки. Годинник мiй – хоч скiльки я його тряс – iти не хотiв. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши iз внутрiшнього боку скла запiтнiлiсть, крiзь яку ледве помiтнi були двi застиглi стрiлки.

Щось менi пiдказало, що i на сонцi вже не так жарко. Лiнiя горизонту начебто наблизилась i затремтiла сильнiше. Певно, вечорiло.

Я витягнув iз води канiстру, надiв рюкзак i знову вибрався на пiсок. І дiйсно – сонце вже опускалося. Пiсочний горизонт потроху червонiв. І саме повiтря було вже не настiльки сухим i гарячо-колючим.

Я продовжив свiй шлях, i тепер менi йшлося набагато легше, нiж недавньою спекою. Це вiдкриття змусило мене згадати книжку, в якiй мандрiвники теж iшли через пустелю i йшли вони тiльки вечорами та ночами.

«Що ж, – подумав я, – вперед i з пiснею».




22


Заснув я пiзно вночi, в темрявi, над якою горiли, висвiтлюючи одна одну, зiрки. Пiсок, дещо охоловши, зберiг у собi сонячне тепло. Повiтря, мов ковдра, яку неможливо зняти, теж зiгрiвало мене. Я накрив голову футболкою.

Прокинувся вiд того, що вiдчув бiля обличчя якесь чужорiдне ворушiння. Злякано зiрвав футболку i побачив маленького скорпiона. Рiзко вiдсунувся, мружачись од ранкового сонця. Скорпiон лiниво покрутився на мiсцi й не поспiшаючи зарився в пiсок.

Це ранкове знайомство з мiсцевим тваринним свiтом пiдбадьорило мене краще холодноi води, але вмитися теж не завадило. Я пiшов до моря. Знайшов провальчик, спустився на берег i хлюпнув у обличчя кiлька пригорщей прохолодного брудно-зеленого Каспiю.

Поки було не дуже жарко, я вирiшив, пам’ятаючи вчорашне вiдкриття, використовувати цей час на дорогу, а коли вже пригрiе сильнiше – засiсти в якомусь гротi на березi в очiкуваннi вечора.

Не поснiдавши, я закинув рюкзак на плечi – вiн менi здався навiть важчим, анiж учора. Взяв у руку канiстру i вже зiбрався було йти, як раптом звернув увагу на якiсь слiди на пiску. Важко було зрозумiти природу цих слiдiв, адже пiсок не зберiгав чiтких лiнiй i обрисiв. Але слiди цi пройшлися навколо мiсця моеi ночiвлi. Я подивився на слiди, якi сам залишав на пiску – те ж саме. Пройшовся вздовж своiх слiдiв до моря i побачив, що паралельно iм метрiв за два—три такий же ланцюжок слiдiв опускався на берег по сусiднiй ущелинi.

Спантеличений, я прислухався до навколишньоi тишi, але було тихо, кришталево тихо.

Знизавши плечима, але все ще думаючи про цi слiди, я вирушив у дорогу.

Сонце пiднiмалось i вже починало обпiкати мене, проникаючи навiть крiзь накинуту на голову футболку. Вдалося менi пройти кiлька кiлометрiв, не бiльше. Розумiючи, що ризикувати, граючись iз сонцем пустелi, не варто, я спустився до моря i присiв на прибережний камiнь. Знову рiзкий спуск у тiнь викликав рух холоду по шкiрi, але цей холод пробiгся по тiлу приемною освiжаючою хвилею.

Я поснiдав, випив води з канiстри. Скупався в морi – чомусь учора менi це не спало на думку, а сьогоднi, похлюпавшись у прохолоднiй водi, я дiстав масу задоволення. І висох за якiсь кiлька хвилин, пiднявшись на плато. А висохши, знову спустився до каменя. Сидiв на ньому, стежачи за горизонтом i чекаючи вечора.

Далекий тремтячий горизонт схиляв до роздумiв, i стан мiй був у цей момент таким, що я спокiйно сприймав усе, що зi мною вiдбувалось, i вже не злився нi на себе, що забрався в безживнi мiсця з дивною авантюрною метою, нi на небiжчика Гершовича, якого я потривожив, а вiн менi ж пiдказав напрямок цiеi подорожi. Втiм, не через нього я вирушив сюди. Скорiше погроза невiдомих менi бандитiв, плани яких я порушив, пiдштовхнула мене в дорогу. Пiдштовхнула рiзко, навiть не залишивши часу на пiдготовку.

І зробилося менi раптом на хвилинку сумно. Подумав я, що у бандитiв пам’ять хороша. Повернусь я до Киева – якщо повернуся, – вони знову з’являться. А у мене i за квартиру не сплачено, i за телефоннi розмови…

Я втупився завороженим поглядом у тремтячу лiнiю горизонту. Побачив якийсь далекий кораблик, що кiлька хвилин плив прямо по цiй лiнii, а потiм зник, вирушивши далi, за обрiй. Коли полуденна спека спала i вже, здавалося, бiльше тепла пiднiмаеться вiд пiску вгору, нiж iде вниз вiд сонця, я знову пiднявся на плато i пiшов далi.

Цього разу я йшов довго. Години чотири. І йшов би ще, якби раптом не побачив вицвiлий на сонцi клапоть брезенту, що стирчить iз пiску. Проста цiкавiсть змусила мене потягнути цей брезент на себе. Пiсок не вiдпускав його, i це мене розпалило. Я скинув рюкзак i, розчистивши пiсок над брезентом руками, знову потягнув. Брезент трохи пiддався, але буквально на десять-п’ятнадцять сантиметрiв. Я знову розгрiбав пiсок руками, намагаючись вивiльнити жорсткий матерiал. Коли ще сантиметрiв двадцять брезенту витягнулися з-пiд пiску, я побачив, що передi мною намет. Не менше години я витратив на те, щоб повнiстю звiльнити його з пiскового полону.

Втомився неймовiрно, i знову стало парко – вже бiльше вiд фiзичних зусиль, нiж вiд завислого на небi сонця. Пiт котився з мене частими краплями, падав на пiсок i тут же зникав, тiльки на якусь мить затемнiв пiсок живою вологою. Я присiв бiля цього намету, вiддихався. Незважаючи на втому, я був дуже радий знахiдцi – адже немов дiм знайшов! Тепер можна i вiд дощу сховатись, i вiд сонця… Щоправда, пiди зараз дощ – не захотiлося б менi вiд нього ховатися.

Залишивши трофей на пiску, я пiшов до моря, скупався. А повернувшись, вирiшив витрусити пiсок iз нутрощiв намету й подумати про можливе його використання найближчоi ночi, тим бiльше, що тiло вимагало вiдпочинку.

Трохи заплутавшись у мотузках, я все-таки розпустив iх i розпластав намет на пiску. Потiм вхiд вiдшукав i, взявши з протилежного кiнця, трусонув намет. Усерединi щось зашарудiло. Потрусивши ще i бачачи, що пiсок зсередини майже не сиплеться, я залiз рукою всередину, трохи побоюючись наштовхнутися на якого-небудь скорпiончика. Але менi пощастило. Представникiв мiсцевоi фауни в наметi не було, зате я витягнув звiдти пожовклу газету. Яке ж було мое здивування, коли, взявши ii в руки, я прочитав назву: «Вечiрнiй Киiв». Тут я остовпiв i протримався кiлька хвилин у такому станi.

Номер «Вечiрнього Киева» за 15 квiтня 1974 року просто ошелешив мене. Трохи оговтавшись, я знову засунув руку в брезент намету, витягнув звiдти коробку сiрникiв i фотоапарат «Смена». Бiльше всерединi нiчого не було.

Господарем намету, скорiше за все, був мандрiвник-одинак. Якщо судити з газети, то вiн виiхав iз Киева 15 квiтня далекого 1974 року. Ось i все, що про нього вiдомо. А сам вiн, мабуть, розчинився в пiску. І я машинально оглянув напруженим поглядом пiсок, боячись побачити слiди висушеноi сонцем мумii.

Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, оглянув. Усерединi начебто була плiвка, майже до кiнця вiдзнята – у вiконечку вiдзнятих кадрiв стояло «34». Значить, залишалося там iще два кадрики…

До втоми приеднався невизначений страх. Пригадалися слiди навколо мiсця моеi ночiвлi… Я задумався.

«Може, прикордонники? – була перша думка. – Адже це вже не СРСР, а Казахстан!» – «А чого боятися? – виникла друга думка. – Ну обiйшли навколо тебе, але ж не чiпали, не розбудили i документiв не вимагали!» – «Вас послухати, так, навпаки, радiти треба тому, що поруч iснуе якесь життя, що виявляе до мене жвавий iнтерес… – сказав я цим думкам. – А я вже втомився вiд iнтересу до мене… Менi було б веселiше, якби нiхто взагалi не знав про мое iснування…»

Незважаючи на втому, невиразний страх змусив мене зiбрати речi, укласти фотоапарат у рюкзак i, взявши в руки канiстру та намет, пройти з пiвкiлометра й тiльки там уже влаштовувати ночiвлю.

Цю нiч я спав немiцно, але зручно, постеливши на пiсок знайдений намет. Інодi раптом прокидався i прислухався. Але тиша заспокоювала, i я знову пiрнав у неглибокий сон до наступного внутрiшнього сигналу тривоги.




23


Наступного ранку я просунувся ще на кiлька кiлометрiв уздовж краю прибережного плато. Лiнiя берега йшла влiво. Одноманiтне тремтiння горизонтiв, якi оточували мене: i морського, i пустельного, розмитого теплим маревом, немов у тiй точцi земля переплавлялася в небо або навпаки, – викликали в менi роздратування. Я вже не шукав поглядом у морi кораблiв i не оглядав жадiбно пустельнi далi. Просто йшов уперед, не будучи до кiнця впевнений у правильностi обраного напрямку.

У канiстрi залишалося не бiльше двох лiтрiв води, хоча менi здавалося, що витрачаю ii я бiльш нiж економно, не кажучи вже про те, що вмиваюся тiльки в морi. Але цей тягар, що приемно побулькував у канiстрi, створював упевненiсть у безпецi мого перебування в пустелi. А тягар у рюкзаку створював упевненiсть у ситостi, нехай i одноманiтнiй.

Намет частково звисав iз рюкзака, але я вже розрахував, що коли з’iсти ще п’ять-шiсть бляшанок консервiв, вiн увiйде в рюкзак повнiстю.

Загалом, рух мiй уздовж каспiйського берега був одночасно i стихiйним, i спланованим одночасно. Крiм того, якась вiра або навiть упевненiсть у випадку – звичайно, в щасливому випадку – теж пiдбадьорювала i уяву, i тiло. Адже знайдений одномiсний намет теж належав до розряду щасливих випадкiв. Хто знае, що ще я знайду?

І так я йшов, поки спека не стала нестерпною. Вiдчувши легенями посушливу силу розпеченого сонцем повiтря, я припинив свiй шлях i спустився на берег. Знайшов зручний камiнь, застелив його наметом i влаштувався на ньому добротно, як бувалий мандрiвник.

Автоматично кинув погляд на годинник, але час вiн не показував. Застиглi стрiлки тiльки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавне минуле.

Насамперед я охолодив у каспiйськiй водi свiй обiд: бляшанку каспiйського оселедця. Опустив у воду i пластмасову канiстру. Почекав iз пiвгодини, потiм, попоiвши, прилiг на цьому ж каменi, насолоджуючись вологою каспiйською прохолодою. Задрiмав у тiнi, слухаючи неголоснi сплески хвиль. Крiзь дрiмоту ловив шкiрою обличчя пориви каспiйського вiтерця й подумки намагався затримувати iх дотики, немов це були пальцi жiнки, ласкавi, нiжнi, легкi.

А час непомiтно минав, пiдштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрiмотi я вiдчув, що наближаеться вечiр, хоча до нього було ще далеко – просто морський вiтерець став смiливiшим i поверхня Каспiю блищала на невидимому менi з грота сонцi не так яскраво, як кiлька годин тому.

Треба було продовжувати шлях. Вибравшись на плато, я рушив уперед.

Коли сонце вже ставало ясно-червоним, зависнувши над морем, попереду показались обриси невисоких чи то гiр, чи то пагорбiв. Щось усерединi мене стрепенулося. Незважаючи на втому, я наддав ходи, немов збирався цього ж вечора досягти iх. Але ривок мiй був скорiше душевного походження. Тiло його не пiдтримало. Занили плечi, а в ногах через прискорений крок я вiдчув важкiсть. Так що дуже скоро я зупинився, розумiючи, що мiй сьогоднiшнiй перехiд закiнчився i настав час привалу.

З боку моря долинав шум – хвилi здiйнялися вище звичайного. Солонуватий прохолодний вiтерець виносив iх запах на плато. Менi здалося, що разом iз шумом моря я чую шепiт повзучого пiску. Подивився уважно собi пiд ноги й начебто дiйсно побачив якийсь рух, але вiд втоми та вiд недавньоi яскравостi сонця очi моi не змогли гострiше вгледiтись у стан пiску. Я присiв навпочiпки. Подивився на своi ноги i з цiеi невеликоi вiдстанi побачив, як осипаються бiля нiг малесенькi барханчики. Вiтер тут, здаеться, був нi до чого, просто кожен мiй крок змушував пiсок рухатися, вдавлюватися, обсипатися в моi слiди-ямки.

Але вiтер посилювався, на морi збирався шторм. Не знаючи, чого бiльше боятися – самого шторму чи вiтру, що цей шторм пiднiмае, я вирiшив вiдiйти подалi вглиб i вже там влаштуватися на нiч. Пройшов метрiв вiсiмсот, знайшов у пiску невелику улоговинку, немов напiвзасипаний слiд якогось гiганта. Побачив, що вiтер пролiтае над цим мiсцем, не торкаючись до пiску. Менi здалося, що вiтер iз кожним своiм поривом робиться все холоднiшим, i тому, влаштовуючись на нiчлiг, я просто забрався всередину намету, як у спальний мiшок. Усi речi теж затягнув пiд брезент i тiльки голову висунув, лежачи на спинi. Дивився в небо, але зiрок не бачив. Узагалi нiчого не бачив. Там, де зовсiм недавно синiло небо, тепер нiчого не було.

Вiтер шумiв рiвно, iнодi раптом прискорюючись i переходячи в шиплячий свист. Я вiдчув занепокоення. Вiтер приносив звуки моря, цi звуки долiтали обривками, але з кожним таким обривком у менi виникав страх i здавалося, що пiсок пiд моiм наметом-спальником починае погойдуватися, хитатися. Тiло згадало шторм, який я пережив на плавучому рибзаводi. Я перекинувся на живiт i влiз глибше пiд брезент намету. Лiворуч вiд мене лежав рюкзак, праворуч – канiстра з водою.

Я не знав, що брезент мае звукопоглинальнi якостi. Як тiльки я залiз у намет – вiтер майже затих, а темрява й тепло заспокоiли тiло. Я закинув руку на рюкзак, який лежав поруч. Долоня пройшлася по його боцi й знайшла рiвне i м’яке мiсце. І залишилася там. Я i задрiмав. Але дрiмати менi довелося недовго – вже хвилин через двадцять посилився вiтер, засвистiв надi мною i кинув на брезент жменю пiску. Я здригнувся. І знову вiдчув страх. Менi стало зрозумiло, як цей намет опинився пiд купою пiску. Але залишалось невiдомо – куди подiвся ii колишнiй власник. Може, кинув його пiд три чорти, втомившись боротися з пiском. Кинув i пiшов кудись. Може, його помiтили з моря рибалки та забрали?

А вiтер, якому й дiла не було до моiх роздумiв, знову ляснув невидимим вiтрилом, i вiд цього удару нова хвиля пiску ринула на намет. Я висунув iз-пiд брезенту голову, потiм вибрався повнiстю й подивився навколо. Було не так уже й темно. Я потряс верхнiй брезент, скинув iз нього пiсок. Його там виявилося зовсiм небагато, просто коли лежиш, чутко вслухаючись у те, що вiдбуваеться, всiм тiлом, будь-який звук, будь-який рух проходять через тебе, як через пiдсилювач.

Побачивши, що вiд вiтру бiльше шуму, нiж небезпеки, я трохи заспокоiвся i знову залiз у намет.

Знову мене потягнуло в дрiмоту. Я знову обiйняв рюкзак i заснув пiд неритмiчний шум вiтру.

Години через двi мене розбудив якийсь тягар. На моiй спинi, поверх брезенту, який укривав мене, щось лежало. Переляк скував мене, i, поки сон вiдходив, я лежав нерухомо.

Потiм поворушився i почув якесь шипiння. Повiльно повернувся на бiк i вiдчув, як зменшуеться тягар, що придавив мене. Вже смiливiше я пiднявся на лiктях, не вибираючись iз брезенту, i тягар скотився кудись. Я зрозумiв, що вiтер ледь не занiс мене пiском. Вибравшись назовнi, я обтрусив поверхню намету i знову залiз усередину.

Спати вже не хотiлось. Я прислухався до вiтру, що бив знизу по брезенту, скидаючи невидимий пiсок. І думати вже нi про що не мiг. Я був на чергуваннi, охороняючи свое життя i свою подорож вiд небезпек, якi нiс iз собою в пустелю каспiйський вiтер.

А вiтер усе посилювався. У мене заболiла спина – чи то вiд незручноi пози, чи то вiд постiйного совання. І руки заболiли. Якось непомiтно я вибився з сил. Здалося, що моi зусилля для боротьби з цим лiтаючим за вiтром пiском надмiрнi. Здалося, що можна скидати з брезенту пiсок, просто повертаючись раз на пiвгодини з боку на бiк. І я застиг нерухомо, даючи вiдпочинок виснаженому тiлу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572498) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения